Жили колись дуже давно бабуся й онученяти. Бабуся так зостарилася, що працювати вже не могла. А онученяти була дуже ледача. Бабуся з кожним роком усе старіла й слабшала. Ось дожила вона до весни й думає: « Пити - Є треба, люди геть сіють, і нам треба що-небудь посіяти». Та говорить вона про це онученя.
- Не треба, бабуся, — відповіла їй внучка. - Ти вже стара стала, до осені вмреш, а там, дивишся, найдеться добра людина й побере мене у свою сім'ю. До чого нам хліб?
Так вони й не посіяли нічого.
Настала осінь. Народ забирає хліб з полів. Баба не вмерла, і онученяті ніхто не побрав на виховання. Стали вони голодувати.
Якось зайшла сусідка, побачила, що бабусі із внучкою зовсім нема чого є, і сказала:
- Хоч би прийшли й побрали у мене небагато проса…
Сусідка пішла. Бабуся говорить внучці:
- Сходь, внучка, принеси проса!
А внучка відповідає:
- чи Треба, бабуся? Може, просо у неї негарне…
Усю зиму голодували бабуся із внучкою й ледь не вмерли. Але ледве тільки прийшла весна — онученяти вийшла у поле на роботу.
- Навіщо трудитися? - глузували з неї сусіди. - Бабуся твоя вже стара, недовго їй жити. А тебе хто-небудь побере на виховання. До чого вам хліб?
- Немає вуж, — відповідала внучка. - Я тепер зрозуміла. Недарма старі говорять: якщо збираєшся на літню кочівлю, колись засіяй поле.