Багатогранність поглядів Д. Дідро, їх відгомін у творчості французького просвітника

ФРАНЦУЗЬКА ЛІТЕРАТУРА XVIII СТ. ВОЛЬТЕР, Д. ДІДРО

3. Багатогранність поглядів Д. Дідро, їх відгомін у творчості французького просвітника.

Філософські повісті “Небіж Рамо”, “Жак-фаталіст”

Ім’я Дені Дідро назавжди злилося із самою суттю XVIII століття, яке залиши­лось в історії людства як доба Просвітництва. Голова та ідейний ватажок енцикло­педистів, белетрист, драматург, теоретик мистецтва, просвітник та філософ – матеріаліст – ось далеко не повний перелік високих титулів, які по праву належать Дені Дідро. Він заклав підвалини нових суспільних ідеалів та нового світовідчуття напередодні буржуазної революції, чим і заслужив прихильність не лише сучасни­ків, а й наступних поколінь.

Значення постаті Дідро для сучасників насамперед пов’язане із особливістю його творчості. Межі між мистецтвом (літературою) та наукою (філософією) у творчості Дідро – енциклопедиста були умовними та доволі рухомими. Усі засоби епохи були підко­рені непримиримій боротьбі із абсолютизмом, фео­далізмом та церквою і тому взаємопов’язані. Обра­зи його романів – це спосіб розкрити новий погляд на світ, вони пронизані філософською проблемати­кою. “Поет повинен бути філософом”, – ствер­джував Дідро. – “Йому повинні бути відомі шляхи людського духу, світлі та темні сторони, добрі та погані явища людського суспільства”.

Народився

Дені Дідро 5 жовтня 1713 року у міс­ті Лангре (провінція Шампань) у заможній родині.

Батькові Дідро належала майстерня по виготовленню ножів. Це ремесло у родині Дідро переходило від покоління до покоління.

Дені був старшим сином, і у спадок від дядька на нього чекало місце церковного каноніка. Восьмирічного хлопчика віддали до Лангрського єзуїтського колежу. Су­вора дисципліна та люті нрави школярів не злякали його, він швидко навчився да­вати відсіч. У 12 років Дені відправили до Парижа, де він продовжив навчання у єзуїтському колежі д’Аркур.

Тут відраза до богослов’я проявилася у молодого хлопця більш відкрито. Він зацікавився природничими науками: математикою, фізикою, хімією, фізіологією. Врешті-решт, він незаперечно заявив, що відмовляється від духовної кар’єри.

Проте, юнакові не підійшла жодна із соціальних ролей, що їх пропонував йому батько, включаючи і ремесло предків. Сподіваючись приборкати сина, батько при­пинив висилати йому кошти на прожиття. Однак, це не засмутило Дідро – навпа­ки, він занурюється у вільне життя, і близько 10 років підтримує жалюгідне існу­вання домашніми уроками та іншими випадковими заробітками, часом голодуючи і одягаючись у лахміття. Головне заняття Дідро – читання книжок, за його власни­ми словами, він шкодував витрачати час на щось інше. Книги були його щастям. Перш за все – це твори філософів: Ф. Бекона, Р. Декарта, Спінози, Лейбніца, фун­даментальні праці та новинки усіх галузей знань та техніки. У свідомості Дідро по­єдналися і злилися підсумки духовного розвитку Європи XVI – XVIII століть.

Не лише наука цікавила філософа. Жінки, які завжди викликали захоплення у письменника, займали його розум і серце у молоді роки. У 1743 році, у віці 30 років, Дідро обвінчався із Анною Шампйон, дівчиною із простої та бідної ро­дини. Вінчання відбувалося таємно, а через рік дружина народила першу доньку, яку на честь матері філософа назвали Анжелікою. Після народження доньки Дід­ро почав відкрито зраджувати своїй дружині. Варто зазначити, що перша донька Дідро Марія-Анжеліка (після одруження пані Вандель) була першим біографом свого батька.

Сімейні обов’язки змусили Дідро енергійно заробляти кошти на прожиття. Він зайнявся систематичними перекладами з англійської мови. Перекладає “Історію Греції”, працює над перекладом шеститомного медичного словника. А у 1748 році цілком несподівано, на замовлення всевладного Філіппа Морепа Дідро протягом двох тижнів написав роман “Нескромні скарби”.

З того, що писав Дідро, а писав він багато, тільки частина потрапляла до друку. Погляди Дідро суперечили поглядам влади – світської і духовної, викликали нена­висть та усілякі спроби покарання з боку останніх. Один із його перших творів “Філософські думки” (1746), у якому він стримано висловився проти аскетичного придушення плоті та віри у дива, був спалений рукою ката. У 1749 році Дідро на­писав “Лист про сліпих для повчання зрячим”, у якому відобразив свої атеїстичні погляди і відкинув будь-яку філософію, яка не спирається на почуття та суперечить здоровому глузду. Через цей твір Дідро був заарештований і три місяці провів у в’язниці Венсенського замка. У тюремній камері письменника відвідує Ж.-Ж. Рус­со. Вони були однодумцями.

Дідро був із тріумфом звільнений, допомогли, в першу чергу, придворні зна­йомства. Він регулярно відвідує салон вченого барона Поля Гольбаха, де збирають­ся найвидатніші люди того часу – філософ Гельвецій, академік – математик Д’Аламбер, американський просвітник Франклін, англійський письменник Стерн. Разом із Д’Аламбером Дідро береться за видання “Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел” (35 томів, з 1751 по 1780 роки). Протягом ба­гатьох років свого життя Дідро віддає цій грандіозній праці усі свої духовні сили та матеріальні засоби.

“Енциклопедія” являє собою систематичне зведення досягнень тодішньої науки, техніки та виробництва, усіх галузей соціальних знань. Участь у ній брали найвидатніші інтелектуальні сили тодішньої Франції: Вольтер, Монтеск’є, Гольбах, Гельвецій, Руссо. Нове матеріалістичне світобачення грунту­валося на фактах природознавства, а все існуюче підпадало під розгляд розу­му – і королівський деспотизм, і церква, і релігія. Значення “Енциклопедії” виходило за межі суто довідкового видання. У ній було здійснено перегляд ос­нов людського буття з позицій просвітницького розуму. Тому “Енциклопедію” справедливо називають “Біблією нового часу”. Не забарилися репресії та забо­рони, але томи “Енциклопедії” виходили напівлегально, збираючи усе нових передплатників; повністю або частково вони були перекладені деякими з євро­пейських мов.

Видання “Енциклопедії” буквальним чином перетворило Дідро на жебрака. Пропозиція Катерини II придбати його бібліотеку, залишивши її письменникові у довічне користування та призначивши його зберігачем, стала якраз у нагоді.

Історія взаємин Катерини II з Дідро розпочалася з легкої руки освіченого вель­можі – князя Д. А. Голіцина, який певний час обіймав дипломатичний пост у Па­рижі. Уже з другої половини 1762 року Катерина запропонувала Дідро перенести видання “Енциклопедії” до Росії. У 1765 році Дідро, за сприянням Грімма та Голі­цина, продав Катерині свою бібліотеку і був призначений її по життєвим догляда­чем з окладом у 1000 франків на рік, причому відразу ж отримав своє жалування за 50 років вперед, у розмірі 50 000 франків. Після смерті Дідро його бібліотека з ве­ликою кількістю приєднаних до неї копій рукописів філософа була перевезена до Петербурга (у 1785 році). Однак, книги Дідро не були збережені як особливий, цілі­сний фонд, на зразок бібліотеки Вольтера, а були розподілені по різним відділам бібліотеки Ермітажу, а потім загубились у книжковому фонді Публічної бібліотеки імені М. Е. Салтикова-Щедріна у Петербурзі.

В очах французьких просвітників Росія була найпрогресивнішою країною, бать­ківщиною ліберальних принципів. Дідро на запрошення Катерини II приїжджає до Росії. Він пробув у Петербурзі, починаючи з вересня 1773 року по березень 1774 року. Метою його візиту було сприяння подальшому прогресу “просвітниць­кої монархії”. Імператриця зустрічалася із славетним французом майже не щодня, люб’язно спілкувалася, покірно вислуховувала поради послабити кріпацтво тощо і майже не відповідала на питання, що стосувалися тогочасної ситуації у країні (де у цей час розгорталося повстання Пугачова).

Дідро залишив Росію дійсним членом Академії наук та почесним членом Ака­демії мистецтв.

Повернувшись до Франції із підірваним від суворих кліматичних умов здо­ров’ям, він продовжував наполегливо працювати. У лютому 1784 року хвороба, пов’язана із сухотами, почала швидкими темпами прогресувати. Напередодні смер­ті його відвідав духівник із церкви святого Сульпіція і почав вимагати розкаяння у єретичних поглядах. Дідро відкинув цю пропозицію, вважаючи зі свого боку пока­яння безсоромною брехнею.

Дені Дідро помер 31 липня 1784 року.

У житті Дені Дідро було багато жінок. В основному ці романи не тривали біль­ше одного місяця. І лише Софі, мадемуазель Волан, увійшла до його життя, щоб пі­ти з нього лише із його смертю.

Ким була Софі Волан і як вона виглядала, нам не відомо. Знаємо ми лише те, що коли вони зустрілися, Дідро було 44 роки, а їй трохи більше ніж 40.

Йшов 1757 рік. У нього були дружина і донька. У неї – самотнє життя жінки, яка вже ніколи не пізнає сімейного щастя та материнства. Мудра, покірна “мадему­азель Софі” не вимагала від коханого занадто багато. їй потрібні були лише його листи, сповнені щирості думок і почуттів.

Понад 500 листів розповідають про прекрасний роман двох закоханих, вздовж 30 років.

Софі так і не вийшла заміж, залишаючись відданою своєму коханому до кінця життя. Бачилися вони дуже рідко. їхні стосунки постійно наражалися на опір. Крім того, всіх вражала постійність у почуттях.

Софі померла за 5 місяців до смерті Дідро.

– Є відомості, що портрет мадемуазель Софі Волан був намальований невідомим художником на прохання Дідро на зворотному боці титульного листа улюбленого ним томика Горація. Як відомо, Катерина II придбала всю особисту бібліотеку письменника ще у 1765 році, і ця книга, як і багато інших, загубилась десь на полицях книгосховища.

Дені Дідро був відомий і як драматург. Теорія театру і драматургії була предме­том пильної уваги просвітника.

Теорії драматургії присвячені такі драми Дідро: “Бесіда”, “Роздуми про драма­тичну поезію”. Ці твори були написані у зв’язку із власними драматургічними спробами письменника.

Реформа театру, задумана Дідро, виходила перш за все із політичних завдань Просвітництва:

– простолюдин;

– п’єси мусили порушуватися нові теми, нові проблеми;

– боротьбі людини із роком, фатумом треба було, а проти суспільної несправе­дливості;

– показував взаємовідносини різних верств населення;

– формування своєї власної особистості;

– перевага класицистичної теорії;

– поділ жанрів драматургії:

1. весела драма – предмет зображення – смішне, порочне;

2. серйозна драма – предмет зображення – обов’язок людини;

3. предмети третьої були сімейні негаразди чи народні катастрофи;

Дідро запропонував театру “Комеді Франсез” свою першу п’єсу “Побічний син”, яка була поставлена на сцені лише 14 років потому (у 1771 році), зазнала про­валу і була знята з репертуару. Друга п’єса “Батько родини” (1758) у 1761 році з успіхом йшла у театрі.

На місце високої комедії класицистів автор хотів поставити серйозну коме­дію – “сльозливу комедію”, драму, у центрі уваги якої були б прості люди сучас­ності та їх високі почуття.

У 1773 році Дідро написав спеціальну працю, присвячену аналізу акторської майстерності – “Парадокс про актора”. Письменник прирівнював майстерність ак­тора до майстерності поета, драматурга, музиканта, виступав проти зневажливого ставлення до актора, яке панувало на той час.

Дідро вважав себе в першу чергу філософом, а не письменником. Саме цим по­яснюється той факт, що з усіх написаних ним літературних творів він опублікував за своє життя лише роман в стилі рококо “Нескромні скарби” і кілька новел (найвідоміша – “Два приятелі з Бурбони”, 1773).

Славу видатного письменника йому принесли твори: “Черниця” (1760), “Жак Фаталіст та його Пан” (1773), що вийшли друком 1776 року, і “Небіж Рамо” (1762 – 1779), що вперше з’явився друком у німецькому перекладі И. В. Гете 1805 року.

У 1773 році, незабаром після повернення із Росії, Дідро закінчив роман “Жак Фаталіст та його господар”, у якому проблема свободи людини була порушена більш глибоко і всебічно.

Це діалогічна оповідь, що включала в себе вставні епізоди та оповідання побу­тового характеру. Вміщені у ній динамічні сцени невимушено переходили у філо­софські роздуми, а наскрізна фабула була майже не відчутна. Прийом “подвійного відображення” – самого життя і думок про нього персонажів – підкорений єди­ному завданню: безжальному суду над дійсністю.

Яскраві картини реального світу поєднані прийомом “великого шляху” (Жак та його безіменний Пан пересуваються від трактиру до трактиру).

Вершиною художньої прози Дідро стала невелика за обсягом філософська по­вість “Небіж Рамо”.

У даному творі відкинуто будь-яку фабульність, навіть як допоміжний супрові­дний засіб.

Герой філософського діалогу (саме так визначаємо жанр твору) – реальна особа, небіж знаменитого композитора Рамо, Жак-Франсуа Рамо, людина, безумовно, обда­рована, однак ще більшою мірою нерозважлива та лінива. Він без особливого успіху пробував свої сили як у музиці, так і в поезії, однак на все життя залишився тим інтелі­гентним жебраком, кількість яких особливо зросла напередодні революційних подій.

Образ небожа Рамо – це конкретне увиразнення типу людей із так званою “розі­рваною свідомістю”, що живилася розкладом та гниттям старого суспільства. “Не следует забывать, – зазначає небіж Рамо, – что в таком изменчивом предмете, как нравы, нет ничего безусловного, существенного и вообще верного или ложного, кроме того правила, что нужно быть таким, каким приказывает быть расчет, – хоро­шим или дурным, мудрым или глупцом, приличным или смешным, честным или поро­чным. .. Когда я говорю: порочен, я прибегаю к вашему способу выражения; ведь если бы вы захотели объясниться, то, вероятно, оказалось бы, что вы называете пороком то, что я называю добродетелью, добродетелью – то, что я называю пороком”.

Зміст твору складала жвава розмова, що розгорнулася у одній із кав’ярень Пале-Рояля, між анонімним Філософом та безіменним небожем композитора Рамо. Філо­соф висловлювався у відповідності до просвітницьких ідей розуму, доброчинності. Співрозмовник у відповідь осипав його парадоксами, цинічними та розпусними ви­словами. Зовнішність Філософа залишалася невідомою читачеві. Зовнішність Не­божа Рамо надзвичайно мінлива. Філософ бачив співрозмовника не вперше, однак щоразу різним – його вигляд залежав від прихильності заможних покровителів. Ця мінливість зовнішності дозволили зосередити увагу на тому, що найбільше ціка­вить самого Дідро, – розірваності свідомості його персонажа. Розповіді, плітки, роздуми небожа Рамо являли собою суміш піднесеного та низького, до того ж останнє у більшості випадків переважає.

Небожу Рамо відомі усі можливі способи існування у середовищі знатних та ба­гатих людей, які умовно можна поділити на такі етапи: спочатку лестощі, потім плазування і, нарешті, виконання ролі блазня. Напевно, усвідомлення цього й до­зволяє йому палко ненавидіти сильних світу.

Головний герой відчував сутність суспільства, у якому жив. Безпомічність мо­ральної позиції Філософа перед цинічними викриттями небожа Рамо – це свого роду самокритика просвітницького розуму, усвідомлення його порівняно із супере­чностями та складностями життя.

Один із основних життєвих висновків небожа Рамо полягав у наступному: “В природе все породы животных пожирают одна другую, в обществе истребляют друг друга все сословия”.

Як і більшість творів Дідро, “Небіж Рамо” виступав маленькою енциклопедією думок, почуттів та настроїв письменника, що охоплює у стислій, афористичній фо­рмі найгостріші та найтривожніші проблеми життя.

Роман “Черниця” був написаний 1760 року, а опублікований значно пізніше, а саме – після смерті автора, у 1796 році, у період найбільшого загострення анти­клерикальної пропаганди.

Сюжет твору нескладний. Це сумні пригоди молодої дівчини, яку насильно, проти її волі було відправлено батьками до монастиря. Там вона стало жертвою знущань жорстоких та розбещених черниць, відчула задуху, аморальність монас­тирського укладу життя, що призводять до душевного каліцтва, – і врешті-решт втікала звідти на волю в надії розпочати нове життя. Основне в романі – гостра публіцистична спрямованість, що досягалася змалюванням переконливої картини переживань героїні. Реалістично відтворено, як у серці тихої та покірної спочатку дівчини з’явилися перші паростки сумнівів, що незабаром переросли у почуття протесту та гніву, і завершилися відкритим бунтом проти насилля над потягом до життя, проти монастирського лицемірства та релігійного обману, проти забобонів, тиранії та наругою над правом жінки на вільне, самостійне та радісне життя.

Змальовуючи різні типи затхлого монастирського світу (монастир Святої Марії, Лоншанський та Арпажонський монастирі,), Дідро майстерно висловив антиклери­кальний та викривальний протест. Його героїня відчули під своїми ногами прах монастирського склепу, що вже розкладався.

Роман мав подвійне ідейне завдання – викриття релігійного фанатизму та утве­рдження суспільних прав жінки, на захист яких письменникові доводилось неодно­разово виступати.

Особливості індивідуального стилю Дідро:

– енциклопедизм мислення;

– величезна внутрішня потреба включати в сферу своїх думок всі факти та яви­ща, які необхідно враховувати під час народження нової прогресивної свідомості;

– створення образів заклав основ того реалістичного стилю, що дав початок но­вій французькій літературі;

– літературної творчості філософсько-естетичною позиція літературної творчості;

– розкриття нового погляду героїв – персонажів на світ; філософську проблематику.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Багатогранність поглядів Д. Дідро, їх відгомін у творчості французького просвітника

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links