Був у Самарканді шах, по імені Шаміль, і була у нього єдина дочка. Кликали її Зарнияр. Шах найняв муллу, щоб він окремо займався з його дочкою. Та він завжди займався спершу з дочкою шаха, а потім з іншими дітьми.
Одного разу шах обідав зі своєю дружиною. - Слухай, чоловік, - сказала йому дружина, - адже у нас немає спадкоємця. Давай-но відправимося у Мекку, відвідаємо святу Каабу й подвоїмо свої імена.
Шах погодився із пропозицією своєї дружини й сказав:
-Що ж, це добре!
Ранком він викликав візира й сказав йому:
- Візир, у мене є дочка, яку я приховую від чужих поглядів. Тобі не прийде анітрошки про неї опікуватися. Та їжі, і питва у неї вдосталь. Сідай на моє місце й царюй. Якщо вмру, ти залишишся шахом, а повернуся, будеш як і раніше візиром. Я їду у Мекку й доручаю тобі дочка, а тебе доручаю аллахові.
Та, доручивши свою дочку візирові, шах із дружиною відправився у шлях. Роблячи щодня по одній зупинці, вони доїхали до Мекки. Візир залишився правити замість шаха.
Одного разу, гуляючи по балкону, він побачив, що дочка шаха побрала у руки арфу й вийшла у двір. Подивившись на неї, візир викликнув:
- Ледве-їй, це така дівчина, яку аллах створив у добрий день і у
Добра година.
Та він полюбив її всім своїм серцем.
- Хто знає, - подумав він, - що буде із шахом? Він стара людина й, імовірно, де-небудь умре у шляху й не повернеться.
Візир дочекався ночі й. відправився до дочки шаха, Побачивши візира у дверях, вона крикнула:
- Ах, ти, такий-сякий, як ти насмілився ввійти до мене?
- Клянуся аллахом, - відповів візир, - якщо ти будеш багато розмовляти, я накажу відрубати тобі голову. Батько твоя стара людина й, імовірно, де-небудь умре й не повернеться.
Побачивши, що візир страшно сердитий і може вбити її, царівна сказала:
- Візир, посидь тут, я зараз вийду у двір і повернуся.
Побравши афтабу, царівна вийшла з кімнати й потихеньку направилася у пустелю. Пробираючись темною ніччю, вона, нічого до того, що не бачила, зустрілася з якимось пастухом. Побачивши її, пастух сказав:
-Ах, сестричка моя мила! У мене не було сестри, і ось аллах як-раз тебе послав мені. Підемо!
Та обійнявши її за шию, він став цілувати її те у одну, то у іншу щоку й повів її із собою. На узліссі лісу був у пастуха будинок, у якому він жив з бабусею матір'ю. У будинку ж у нього всього було вдосталь: і масла, і молока, і кислого молока, і сиру. Прийшовши додому, пастух сказав:
- Мати, я знайшов собі сестру.
-Дитя моє, - сказала мати, - я принесена у жертву заради твоєї сестри й тебе самого!
Поживши небагато, дочка шаха побачила, що мати пастуха дуже брудна. Вона зігріла воду й вимила їй голову, викуповувала її й випрала їй плаття. Пастух же щораз, коли йшов, доручав царівну своєї матері, говорячи:
- Дивися, мати, бережи мою сестру; якщо я прийду й побачу, що вона сумна, те ось цим самим ціпком, який бачиш, я буду бити тебе доти, поки вона не зламається.
Нехай вони поки залишаються тут. Розповім я вам про шаха Шамілеві, як він відвідав Мекку й повернувся назад. Візир знав, що шах, повернувшись, довідається таємницю. Він сіл на коня й поїхав назустріч шахові. Коли вони привіталися, шах запитав про свою дочку. Візир покачав головою й відповів йому:
- Ех, Шаміль! Не називай її дочкою. Вона виявилася теперішньою розпусницею. Вона посіяла ворожнечу між усіма городянами. Та скільки не наставляв я її на шлях істини, вона не послухалася. Нарешті, я сказав їй, що коли ти, її батько, приїдеш, я скажу, щоб ти вбив її. Та ось, уночі вона втекла. Я сповістив у усі міста, але її ніде не знаходять.
Повернувшись із подорожі, шах побачив зі своїм народом і, сівши знову на престол, став царювати. Та ось, візир одного разу сказав йому:
- Дай боже тобі довгому життя, володар світу! Я вже більше не буду візиром.
- Чому?-запитав шах.
- Тому що, - відповів візир, - я вже старий і досить мені бути візиром.
Та шах звільнив його від посади. Візир же купив одяг дервіша й, переодягшись, став ходити з міста у місто й шукати царівну.
Тим часом, царівна, поживши місяць у пастуха, одного разу подумала про себе: - Якщо я-дочка шаха, то до чого мені тут залишатися?
Дочекавшись ночі, вона втекла й, коли стало світати, досяглася якоїсь місцевості. Тут вона побачила чинару й сховалася у її дуплі. Та ось вона бачить - їде на коні якась людина.
-Виявилося, це був шахзаде.
Під'їхавши, шахзаде праг напоїти свій коня. Але кінь не став пити воду. Подивився він у воду й помітив у ній чиєсь відбиття. Оглядівшись колом, він побачив у підніжжя чинари дівчину.
- Хто ти, звідки йдеш?- звернувся він до неї. - Я втекла з будинку, - відповіла Зарнияр.
- Сядь за мною на коня, - сказав шахзаде й, посадивши дівчину на коня, привіз її до себе додому. Тут Зарнияр пробула цілий місяць.
Побачивши, що вона дівчина вихована й дуже схожа на людей шахського походження, цариця запропонувала своєму чоловікові:
- Слухай, чоловік, давай, обвінчаємо цю дівчину з нашим сином.
Зарнияр обвінчали із шахзаде. Кілька днів і кілька ночей справляли весілля.
Через деякий час, Зарнияр сказала чоловікові: -Я дочка єменського шаха.
- Виходить, ти шахська дочка?-запитав чоловік. - Тому ж ти мені не говорила про це дотепер?
Час ішов, і Зарнияр завагітніла. Коли ж настав строк, у неї народився син.
Але залишимо їх поки тут і повернемося до пастуха. Повернувшись додому, пастух побачив, що дівчини немає.
-Мати, куди ж подіялася моя сестра?-звернувся він до своєї матері.
- Дитя моє, уночі вона зникла, - відповіла баба. Забувши про свою череду, пастух надяг плаття дервіша й став мандрувати з міста у місто, у пошуках Зарнияр.
Тим часом чоловік Зарнияр, коли їх синові здійснилося дев'ять місяців, викликав - до себе візира й сказав йому:
- Візир, відвези її у країну її батька. Вона дочка єменського шаха. Нехай вона побачить зі своїми батьками, а потім привези її назад.
Шахзаде врочисто проводив Зарнияр у шлях. Не доїжджаючи трьох верст до Ємену, караван зупинився й розбив намету. Дочекавшись ночі, візир подумав про себе:
- Тут немає нікого, хто б міг мені перешкодити, - і пробрався потихеньку до Зарнияр.
Коли Зарнияр побачила візира у себе, крикнула йому:
-Ах, ти, такий-сякий, як ти смієш входити у мій намет?
- Поменше розмовляй, - відповів візир, - не те я накажу відрубати голову тобі й твоєму синові.
Бачачи, що нема чого їй робити, Зарнияр сказала йому:
- Посидь тут, я зараз піду на двір і повернуся! Вийшовши з намету, вона втекла. На світанку вона дійшла до якогось міста. Бачить-Це країна її батька. Зарнияр довідалася тутешній базар і крамниці. Вона відправилася у крамницю одного кравця.
-Мій чоловік-дервіш, - сказала вона, - дай для нього плаття дервіша, - і купила у нього вбрання дервіша аж до кашкюля й теберзина.
Надягши це плаття й підібравши волосся під папаху, вона побрала у руки кашкюль і теберзин і, підійшовши до великої чайної, почала співати пісню. Вона мала такий прекрасний голос, що хвилювала всіх, хто її слухав. Тому весь народ зібрався близько неї. Хазяїн чайної й кухар побачили, що до того вони заробляли щодня сто рублів, а цього разу заробили двісті.
- Ага-Дервіш! Я буду тебе й напувати й годувати. Залишайся тут, скільки тобі завгодно, - сказав кухар Зарнияр.
Але залишимо їх поки тут, і розповім я вам про візир. Як тільки настав ранок, візир побрав із собою військо й повернувся назад. З'явившись до шахзаде, він сказав:
- Виявляється, ця дівчина теперішня розпусниця; вона пішла від нас. Потім, одягшись у плаття дервіша, він став розшукувати Зарнияр. Шахзаде
Також під видом дервіша пустився у пошуки Зарнияр.
Одного разу, коли Зарнияр співала, вона побачила, що у юрбі коштує якийсь дервіш. Придивившись, вона довідалася у ньому візира свого батька.
- Ага-Дервіш!-сказала вона йому.- Проспівай, будь ласка, і ти яку-небудь пісню.
- чи Насмілюся я співати при тобі?-відповів візир.
- У такому випадку, - запропонувала Зарнияр, - залишайся тут при мені.
Наступного разу вона побачила, що до них підійшов і знайомий їй пастух, також у одязі дервіша.
- Проспівай, будь ласка!-звернулася вона до нього. Пастух також відповів:
- чи Смію я при тобі співати?
- Якщо ти не співай, залишайся при мені, - запропонувала йому Зарнияр. Потім вона побачила, що до них прийшов візир її чоловіка, теж одягнений дервішем.
- Проспівай, будь ласка, і ти яку-небудь пісню, - запропонувала вона. Та цей також відповів:
- чи Смію я при тобі співати?
- Тоді залишайся при мені, - сказала вона.
Через деякий час, вона побачила, що прибув її чоловік: - Ага-Дервіш, проспівай, будь ласка, що небудь! Але він також відповів: - чи Смію я співати при тобі?
- У такому випадку залишайся й ти при мені, - сказала Зарнияр.
Отже, тут виявилися вже п'ять дервішів. Та щодня Зарнияр співала й збирала народ навколо себе. Слух про це дійшов до шаха, який через посланця запропонував цьому дервішеві прийти до нього у гості. Коли придворний передав Зарнияр речення шаха, вона відповіла:
- Скажіть шахові, що нас п'ятеро.
Придворний передав шахові її слова. Шах через придворного велів передати їм, щоб вони всі п'ятеро прийшли до нього.
Та всі п'ять дервішів прийшли до шаха у гості. Спочатку їх почастували, а потім Зарнияр стала співати. Шах побачив, що вона має такий голос, від якого птах, що навіть пролітає по небу, зупиняється, зачарована. Скінчивши спів, Зарнияр сказала шахові:
- Дай боже тобі довгому життя, государ! Я прагну тобі дещо сказати.
-Можеш говорити, - дозволив шах.
- Дай боже тобі довгому життя, государ, - звернулася до нього Зарнияр.- У мене є до тебе прохання.
- Що б ти не сказав, ага-дервіш, буде нами виконане, - відповів шах.-Говори!..
- Постав у дверей вартового, - сказала Зарнияр, - і накажи, щоб він не випускав нікого з будинку й не впускав нікого у будинок.
- Добре!-відповів шах і поставив у дверей вартового. Тоді Зарнияр йому сказала:
- Перед тем, як почати спів, дервіш, звичайно, розповідає про своє життя.
- Можеш розповідати, - відповів шах. Та Зарнияр початку своє оповідання: - Дай боже тобі довгому життя, государ! Колись жив шах, у якого була
Дочка. Одного разу, коли шах обідав разом зі своєю дружиною, дружина сказала йому:-"Слухай, чоловік! Ми нагромадили багато багатств, давай-но, відправимося у Мекку й поклонимося святому каменю".- "Відмінно!"-відповів шах і, залишивши своєї дочки усе необхідне їй на життя й призначивши муллу, який повинен був навчати її, він покликав до себе візира й сказав йому;" чи Знаєш, візир, ми відправляємося у Мекку. Я залишаю тебе замість себе. У мене є дочка, яку я приховую від чужих поглядів. Я її доручаю тобі, тебе ж доручаю богу". На цім місці шах перебив Зарнияр.
- Куди ж подіялася ця дівчина?
- Почекай, дослухай повість до кінця, - сказала Зарнияр.
- Дозвольте мені вийти у двір!-сказав у цей час візир, переодягнений дервішем.
- Не можна, сиди на місці, - відповіли йому, і він корився.
- Отже, вони відправилися, - продовжувала Зарнияр.- Одного разу візир, гуляючи по балкону, побачив дочку свого шаха й, дочекавшись ночі, пробрався до неї. Скільки не просила царівна, скільки не благала його, візир був невблаганний. Нарешті, бачачи, що візир або вб'є, або збезчестить її, вона сказала йому-"Я вийду на двір і прийду", - і вийшовши, вона втекла у пустелю, де зустріла пастуха. Пастух поцілував її у одну й у іншу щоку й сказав їй: "Ах, сестричка, мила моя! У мене, саме немає сестри, і аллах тебе послав мені!"
Почувши це, пастух запитав:
- Ага-Дервіш, дорогою мій, куди ж подіялася ця дівчина? - Дослухай до кінця, - сказала Зарнияр і продовжувала:
- Пастух побрав її до себе додому. Дівчина побачила, що у пастуха у будинку вдосталь масла, сиру, молока, кислого молока. Була у нього ще баба мати й більше нікого не було. Та ось, пастух сказав своєї матері:-"Мати, я знайшов
Собі сестру. Клянуся всіма святими, якщо я побачу її сумної, то буду тебе бити цим ціпком, поки вона не зламається". Наступного дня дівчина засукала рукава, забрала будинок і двір, викуповувала бабусю.
-"Слава тобі, господи, звідки ти її послав мені!"- говорила баба. Та кілька днів дівчина із задоволенням провела тут. Але одного разу, подумавши, вона сказала сама собі:-" До яких же пор я, дочка шаха, буду залишатися тут?"-і, дочекавшись ночі, вона втекла. На світанку вона дійшла до якоїсь галявини. Тут вона побачила чинару й сховалася у її дуплі. Через небагато часу, вона побачила вершника. Той під'їхав, щоб напоїти кінь, але та фиркала й відвертала голову від води. Вершник подивився й побачив у воді чиєсь відбиття. Він подивившись колом. Бачить-У дуплі чинари сидить дівчина. Він запитав її, навіщо вона сидить тут, і вона йому відповіла, що вона втекла. Тоді незнайомець запропонував їй сісти на його коня за ним і повіз до себе додому. При цих словах шахзаде жваво запитав:
- Ах, милий мій, куди ж подіялася ця дівчина?
- Послухай до кінця, - відповіла йому Зарнияр і продовжувала:
- Отже, цей вершник, оказавшийся сином шаха, повіз дівчину до себе додому. Коли дівчина пожила тут якийсь час, мати шахзаде побачила, що вона вихована дівчина.-"Давай, обвінчаємо її з нашим сином!"-запропонувала вона своєму чоловікові. Та ось, бачили дівчину за шахзаде. Потім у неї народився син. Одного разу вона сказала своєму чоловікові, що вона дочка шаха. Шахзаде запитав, тому ж вона дотепер не говорила йому про це. На наступний же день він спорядив її у дорогу й, давши їй у супутники візира, урочисто відправив її у гості до її батьків.
Почувши це, візир шахзаде став просити: - Дозвольте мені вийти!
- Не можна, сиди на місці, - відповіли йому.
- Та ось, не доїжджаючи трьох верст до рідного міста дівчини, - продовжувала Зарнияр, - подорожани зупинилися й розбили намету. Уночі візир, розв'язавши, що тут ніхто не може йому перешкодити, пробрався до царівни. Скільки остання не намагалася, вона нічого не могла з ним поробити й, нарешті, сказала йому:
- "Посидь тут, я зараз прийду", - і. вийшовши, пустилася бігти. Прийшовши у місто батька, вона купила собі одяг дервіша й, надягши її, стала співати у чайній... Та ось, тепер, государ, дай боже тобі довгому життя, перед нами ось-твій візир, пастух, мий подружжя, візир мого чоловіка й ти-мій батько.
Сказавши це, Зарнияр зняла з голови папаху й додала:
- Скажи ж, не чи твоя я дочка?
Негайно ж шах викликав ката й наказав відрубати голови обом візирам. Зробивши чоловіка своєї дочки шахом замість себе, а пастуха візиром, він сказав їм:
-Живете й навіки, з покоління у покоління, користуйтеся своєю владою й усіма цими багатствами й благами життя.
Вони жили, їли, пили й відійшли у землю, а ми так само будемо їсти, пити й насолоджуватися життям.
З неба впало три яблука: мій-моє-одне-моє, інше дістанеться мені самому, а оповідач-оповідачу-трет-оповідачеві.