Автор і герой у романі Євгеній Онєгін Пушкіна А. С


Художня своєрідність роману “Євгеній Онєгін” полягає в тому, що одним з персонажів його є сам автор. Роман насичений думками й міркуваннями поета, його почуттями, спогадами про юність, друзів, і т. д. Як зауважує С. Г. Бондарів, “в “Онєгіні” нам не дано забути про автора… і об’єктивність роману звернена постійно в образ свідомості, уявлювану реальність”. У своїх ліричних відступах Пушкін стосується буквально всіх сторін сучасного життя – утворення й виховання, літератури й Історії, театру й акторів, мод, гастрономічних изисков. Він міркує про родинні відносини, про дружбу й любов, про жіночу психологію, про різні етапи людського життя й т. д. Однак “Євгеній Онєгін” – не просто “собранье строкатих глав”, роман являє собою цілісну гармонійну єдність.

І, як точно зауважує З. Г. Бондарів, “єдність роману – це єдність автора; це “роман автора”, усередині якого укладений “роман героїв””. Причому автор активно втручається в дію, проявляючи своє відношення до що відбувається. Все це створює певну дистанцію між автором і головним героєм роману – Євгенієм Онєгіним.

Спробуємо простежити, у чому їхня подібність і розходження. Що зближає автора з його героєм? Насамперед, – життєві обставини Автор і герой – люди одного кола. Молодість обох пройшла у світському суспільстві: бали, театр, дружні вечірки,


романи…

“На жаль, на різні забави Я багато Життя погубило!” – щиро зізнається Пушкіна Однак уже тут помітне розходження між ними. Онєгін із самого початку роману з’являється перед нами як людина світський, причому світський не тільки по способі життя своєму, але й “за духом”: він прекрасно почуває себе в “вищому” суспільстві, він убрав у себе світську мораль із її лицемірством, цинізмом, фальшю. Автор же із самого початку різко відокремлює себе від світського миру.

І ми зауважуємо це завдяки авторській іронії, тільки-но вловимої інтонації глузливої поблажливості, з якої поет описує времяпрепровождение Онєгіна. Тут ми догадуємося, що ця частина життєвого шляху Онєгіна в певному змісті вже “пройдена” автором И поет сам потім підтверджує цей здогад. Як і Онєгін, він розчарувався у світських задоволеннях, у прихильності долі, у людській великодушності: Томіла життя обох нас; В обоє серць жар згас; Обох очікувала злість Сліпої фортуни й людей На самому ранку наших днів.

Як і Онєгін, автор прекрасно розуміє, як важко “умов світла…тягар”. Поет описує вище світло винятково в іронічних тонах: вид “величних”, “неприступних” дам викликає в ньому “сплін”, їх “розумний” розмова для нього – “нестерпний, хоч безневинна дурниця”.

Саме тут автор зближається з Онєгіним, відкриває в герої симпатичні йому риси: “мріям мимовільну відданість”, “ненаслідувальну чудність” і “різкий, охолоджений розум”. Однак відразу поет зауважує різницю: “Я був озлоблений, він похмурий”. І із цього моменту розходження між ними проступають усе виразніше й помітніше.

Онєгін далекий від усього російського, національного. Він читає європейську літературу, кумирами його є Байрон, Наполеон. Він, по суті, байдужий до Росії, його виховував француз-гувернер, прищеплюючи дитині європейські манери, стиль мислення, культуру. Онєгін – романтичний герой “європейського типу”.

Автор же – людин росіянин за духом своєму й світовідчуванню, джерела його особистісного розвитку – у російській культурі. Він по-справжньому любить Росію: і “нічне небо над Невиттю”, і “стародавнього глави” “білокамінної Москви”. “Не по-російському” цинічний Онєгін і в сімейній сфері, родинні відносини для нього практично нічого не значать. У романі лише згадуються його батько й дядько, але сам герой зображений поза сім’єю. От як він реагує на звістку про близьку кончину дядька: Євгеній негайно на свиданье Прожогом поштою поскакав И вуж заздалегідь позіхав, Приготовляясь, грошей заради, На подихи, нудьгу й обман…

Для автора ж будинок і сім’я – це самі головні цінності в житті. І поет говорить про це в главі, присвяченої сімейству Ларіних. Онєгін байдужий до природи: на третій день перебування в селі “гай, пагорб і поле Його не займали боле; Потім уже наводили сон…”. Для автора ж природа – джерело щиросердечного відпочинку й “безневинних насолод”: Квіти, любов, село, ледарство, Полючи!

Я відданий вам душею. Завжди я радий помітити різницю Між Онєгіним і мною. Поволі виникає тут і тема творчості. Онєгін байдужий до поезії: не може відрізнити “ямба” від “хорея”, сварить Гомера, Феокрита. Він пробував читати книги, писати, але “нічого Не вийшло з пера його”.

Однак тема творчості розуміється тут більш широко. Герой позбавлений творчого початку в житті взагалі. “Європейські ідеали” неплодотворні, “філософія споживання миру людиною” не може породити нічого життєздатного, оригінального. Поет же знаходить нескінченне джерело натхнення в самому житті, воно тремтливо уважно до голосу своєї ліри, до поривів вдохновенья, що народжують “творчі сни”.

Автор і герой розрізняються й відношенням до життя. Онєгін не вірить у можливість щастя. Наслідком його життєвого досвіду стає самовпевненість і безапеляційність. Саме ці якості проявляються у відносинах Онєгіна з Тетяною. Світовідчування ж автора зовсім інше.

Його світосприймання безпосередньо, поетично довірливо, душа відкрита для оманних вражень буття, а серце заздалегідь готове простити “милі обмани”: Але жалюгідний той, хто все передбачає, Чия не кружляється голова, Хто всі движенья, всі слова В їхньому перекладі ненавидить, Чиє серце досвід остудив И забуватися заборонив! “Охолонути душі поета, Озлобитися, зачерствіти И нарешті скам’яніти” не дає “младое вдохновенье”. Герой же цього живлющого джерела позбавлений. Онєгін не усвідомлює, наскільки притягальні в жінці простота й природність, – для Пушкіна ж риси ці є ідеалом. На сторінках роману поет неодноразово говорить про свою перевагу, протиставляючи Тетяну легковажним кокеткам: Кокетка судить холоднокровно, Тетяна любить не жартуючи И віддається безумовно Любові, як миле дитя.

Для Онєгіна “вільність і спокій – заміна щастю”. Для автора щастя – “ясність душі”, “до блага чиста любов”, “младое вдохновенье”, “нецеремонні друзі” і “бурхливі любові желанья”, “домашнє коло”, “прогулянки, чтенье, сон глибокий, Лісова тінь, журчанье струменів” – всі та розмаїтість почуттів, думок і занять, що людині дає життя. Страждаючи від нескінченної нудьги, Онєгін, по суті, не замислюється над сенсом людського існування.

Автор же міркує про цьому глибоко й серйозно: Без непримітного сліду Мені було б смутно мир залишити, Живу, пишу не для похвал; Але я б, здається, бажав Сумний жереб свій прославити, Щоб про мене, як вірний друг, Нагадав хоч єдиний звук. Розрізняються автор і герой і відношенням до людей, сприйняттям особистості іншої людини. Свавілля й егоїзм Онєгіна стають справжньою причиною його дуелі з Ленским.

Для Пушкіна ж подібне поводження неприйнятно: …Євгеній, Всім серцем юнака люблячи, Був повинен зробити себе Не мячиком предрассуждений, Не палким хлопчиком, бійцем, Але чоловіком із честю й з розумом. Він міг би почуття виявити, А не наїжуватися як звір; Він повинен був обеззброїти Младое серце…

Автор живе в гармонії зі своїм природним ритмом, зі своїм віком – кожна пора його життя відзначена згідністю почуттів, емоцій і вчинків, наповнена глибоким змістом у загальнолюдському контексті, сприйнята їм самим як безцінний духовний досвід: Так, полудень мій настав, і потрібно Мені в тім зізнатися, бачу я. Ну так і бути: попрощаємося дружно, Об юність легка моя! Дякую за наслажденья, За смуток, за милі мученья, За шум, за бури, за бенкети, За всі, за всі твої дарунки; Дякую тобі. Тобою, Серед тривог і в тиші, Я насолодився,. , і цілком; Досить! З ясною душою Пускаюся нині в новий шлях Від життя минулої відпочити.

Онєгін же ніколи не існував у гармонії зі своїм природним ритмом. На початку роману, замолоду, він – “духовний старець”, у фіналі роману, ставши зрілим чоловіком, він знаходить “надію юності”, “Блаженний, хто змолоду був молодий, Блаженний, хто вчасно дозрів”, – говорить Пушкін, Саме цієї природно-розумної гармонії й позбавлений Онєгін, що намагається обдурити природу, що змінює молодості, любові, “свіжим мечтаньям”. Юність Онєгіна, весна його життя, як зауважує М. Лазукова, обернулася “восени гнилий”. І природа начебто мстить героєві за зневагу її законами: він проходить повз своє щастя, повз любов, усього того, у чому був порятунок його, що було запорукою відновлення духовної й природної гармонії.

І образ автора, і образ Онєгіна змінюються в процесі оповідання, перетерплюють певну еволюцію. На початку роману ми бачимо автора парубком, живим, природним, вільним, веселим і життєрадісним, чи ледве не епікурейцем. Поет говорить про свою любов до театру, захоплюється блиском і святковою суєтою балів, згадує про колишні романи, захоплюється жіночою красою. Викликавши на допомогу жарт і іронію, автор веде відверту розмову із читачем, присвячуючи його навіть в “форму плану”. У фіналі ж роману, по закінченні восьми років, поет з’являється перед нами вже – зрілою людиною.

, що приобретли життєвий досвід, мудрість, новий погляд на речі. Які б почуття не таїлися Тоді в мені – тепер їх немає: Вони пройшли иль змінилися… Мир вам, тривоги минулих років! Змінюється у романі й духовний вигляд Онєгіна. На початку роману – це звичайний світський джигун, у фіналі – людин, здатний до живих і сильних почуттів.

Свій роман Пушкін закінчує звертанням до читача: Дай Боже, щоб у цій книжці ти Для розваги, для мрії, Для серця, для журнальних сшибок Хоча крупицю міг знайти, За цим розстанемося, прости! Таким чином, пушкінський герой багато в чому відрізняється від автора, світовідчування якого покійно й гармонійно, життя одухотворене творчим пошуком, поетичною працею, спілкуванням із друзями. Життя Онєгіна порожня, це вічний блукач у російській землі.

Пушкіна залишає йому можливість духовного відродження, здатність знаходження любові, однак щастя для нього назавжди загублено. Трагедія Онєгіна не в його життєвих обставинах, а, насамперед, у нього світовідчуванні



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Автор і герой у романі Євгеній Онєгін Пушкіна А. С

Categories: Шкільні твори

Links