Автобіографічність циклу Горького “По Русі”

Автобіографічність циклу “По Русі” – це автобіографічність особливого роду. Автор не є героєм у звичному розумінні цього літературного терміна. У центрі оповідань різні люди; своєї ж думки автор виражає те вустами минаючого, то слухача або співрозмовника. З оповідань виростає образ автобіографічного героя, що активно сприймає життя, людину із цільним характером, мрійника й діяча

У збірнику оповідань “По Русі” Горькому, за його словами, хотілося відтворити “деякі властивості російської психіки й найбільш типові настрої російських людей”2. Тут ми зустрічаємося зі знайомими вже по ранніх добутках знедоленої, бездомної, шукаючої роботи, хліба й даху над головою. Однак у самій інтонації добутків є щось таке, що відрізняє їх від оповідань 90-х років. Це насамперед пафос життєствердження, глибокий ліризм, поетизація людей, які навіть у самому скрутному стані зберігають і людське достоїнство, і почуття прекрасного, і любов кжизни.

Серед персонажів оповідань циклу “По Русі” є й такі, як “невдала людина” Губін – з тих, хто “світиться… оманним світлом гнилушки…- ледар, хвалько, людина дрібним, слабким, осліпленим самолюбством, перекручена заздрістю” (“Губін”); як узагальнений образ ласих на сенсацію обивателів, для яких навіть людське горе – усього лише предмет міщанської цікавості (“Глядачі”);

як скептики, які доставляли романтично настроєному оповідачеві прикрі розчарування, зривали з душі “світлі покриви юнацького романтизму” (“Гривенник”, “Щастя”, “Герой”).

Але й у цьому випадку не наступало розчарування в житті й у людях. Гіркий продовжував одягати людини святково, на відміну від скептиків. Основний пафос оповідань “По Русі”, що зближає їх з “Казками про Італію”,- віра в торжество життя, з найбільшою художньою силою виражена у відкриваючий цикл оповіданні “Народження людини”. У ньому – відбилося вміння Горького за зовнішніми непривабливими покривами вбогості, брутальності, цинізму, “у дрібних бризах бруду” побачити глибоко поетичне, і це з особою силою демонструє оптимізм і перспективність горьковского бачення. Що, здавалося б, може бути більше неприваблива й непоетичним, чим ситуація, описана в цьому оповіданні: жінка, що відстала від своїх супутників, нудних і жалюгідних людей, “роздавлених своїм горем”, уползает у кущі, щоб там разродиться. Однак письменник пронизав цю сцену, не тільки високим змістом, укладеним у словах, сказаних трьома сторінками раніше,- “Чудова посада – бути на землі людиною”,- але і якимось особливим сонячним, святковим настроєм. “Шуми, орловський! Кричи щодуху”, захлинаючись від радості, заохочує оповідач тільки що народженої дитини, пронизливим лементом, що заявив про своє право на життя. А некрасива, “вилицювата баба… зі злякано витаращаними очами синювато-сірих кольорів” перетворюється в Мадонну, у прекраснейшую з людей – “відкрилися до не можна прекрасні очі – святі очі матері,- сині, вони дивляться в синє небо, у них горить і тане шляхетна, радісна посмішка…”

Як і в дев’ятій італійській казці, Горький в оповіданні “Народження людини” складає гімн материнству. І немає для жінки більше страшної трагедії, чим трагедія самітності, безнадійно гаснучого святого інстинкту материнства, про що з такою приголомшливою силою сказано в ліричному оповіданні “Жінка”. І знову ж у Горького це викликає злість, але не розпач, тому що він знає нескориму силу життя. Світлий горьковский оптимізм виявився й у такому глибоко драматичному оповіданні, як “Страсти-мордасти”, у якому зображене життя бідняків у темному, сиром підвалі, серед бруду, розпусти й убогості. Вірою в торжество прекрасного пронизані й мрії маленького каліки, і любов матері до сина; вона й у глибокій людяності автора, у зворушливій дружбі оповідача з Ленькой, у портреті хлопчика: “Він чарівно посміхався такою чарівною посмішкою, що хотілося заревіти, закричати на все місто від нестерпної, пекучої жалості до нього. Його гарна голівка погойдувалася на тонкій шиї, точно дивна якась квітка, а очі усе більше розпалювалися пожвавленням, притягаючи мене з необоримою силою…”

Краса людини розкривається у його мріях, у почутті його любові до життя, до людей, розкривається вона й у щоденній праці, що перетворюється в подвиг. У цьому плані великий інтерес представляє оповідання “Льодохід”; у ньому повествуется про подвиг артільного старости Осипа, що з ризиком для життя проводить через ріку по вже тронувшемуся льоду артіль тесль. Небезпека й незвичайність обставин точно переродили Осипа, розбудили в ньому такі потенційні можливості, про які раніше ніхто й не підозрював: “Осип немов помолодів, зміцнів: хитрувато-ласкаве вираження його рожевої особи злиняло, ока стемніли, дивлячись строго, діловито; ледача, развалистая хода теж зникла – він крокував твердо, упевнено”. Але зробивши свою справу, Осип знову став колишнім. Він навіть злякався того, що зумів разом з товаришами зробитися

И все-таки автор-оповідач упевнен, що, повторися подібна ситуація, Осип знову буде спритним і сміливим до самозабуття:

“…я не знаю – подобається мені чи Осип ні, але готовий іти поруч із ним усюди…- хоч знову через ріку, по льоду, що вислизає з-під ніг”.

В образі Осипа розкрита своєрідна психологія російської людини, що у повсякденному житті рідко проявляє свій справжній характер, але розкривається у всю богатирську силу в момент, коли вирішується його доля, доля товаришів, а може бути, і доля народу й країни. Помітимо, що такий тип російської людини був уже створений у російській літературі. Горьковскому Осипові безпосередньо передує Тюлин в оповіданні В. Короленко “Ріка грає” і Афиногенич в “Загравах” А. Серафімовича

В оповіданні “Калінін” відроджується символічний образ палаючого серця, що опромінює шлях людям: “Іду в тьмі й сам собі свічу; мені здається, що я живий ліхтар, у груди моєї червоним вогнем горить серце, і так пекуче хочеться, щоб хтось боязкий, заплутавшийся в ночі – побачив цей маленький вогонь…” Цей символічний образ палаючого серця зв’язаний уже з образом реальної людини; вогонь його душі більше скромне, чим сяйво серця Данко, але це не знижує ідейної насиченості образа, тому що, по-перше, перед нами не алегорія, а реальна людина з душею Данко, поставлений у реальні обставини, і, по-друге, Горький тут охоплює значно більше широку, реальну картину життя

До автобіографічної трилогії “Горький природно йшов від своїх ранніх автобіографічних оповідань. Про бажання створити великий добуток на матеріалі свого життя письменник згадував ще в 1906 році в листі до І. П. Ладижникову. А ще раніше, в 893 році, він зробив два чорнових начерки – “Виклад фактів і дум, від взаємодії яких відсохнули кращі шматки мого серця” і “Біографія”, у яких, переважно в гумористичній або горькоиронической формі, повідомляються деякі факти особистого життя майбутнього письменника, що ввійшли потім у трилогію й одержали в ній більше серйозну й глибоку інтерпретацію

До створення автобіографічних повістей Горький приступився тільки на початку 900-х років, після бесіди, що наполегливо советовали написати великий добуток про своє життя

Вчасно створення горьковской трилогії в російській літературі вже зложилася певна традиція в розробці автобіографічного жанру, що був представлений такими добутками, як трилогія Л. Толстого й повість С. Аксакова. Важливе місце автобіографічна повість займає в демократичній літературі 60-х років (“Нариси бурси” Н. Пом’яловського, “Між людьми” Ф. Решетникова). Незадовго до повістей Горького була створена тетралогія Н. Гарін^-Михайлівського, повести С. Подъячева; одночасно з Горьким і по його раді працював над автобіографічними повістями Іван Вольнов, три його повести – “Дитинство”, “Отроцтво” і “Юність” склали трилогію “Повість про дні мого життя”, що, за свідченням Горького, високо оцінив Луначарский.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Автобіографічність циклу Горького “По Русі”