“Автобіографічна повість” Олександра Гріна

“Автобіографічної повісті”, згадуючи про бесіду зі своїм колишнім учителем, Грін пише: “Я воодушевленно відстоював улюбленого тоді автора. – Виходить, схвалюєш? – запитав Петров. Як я зрозумів, це смутне зауваження ставилося не тільки до літературної сторони творів Горького,- воно мало на увазі спосіб життя його героїв. Я відповів ствердно”.

В 1907 -1908 р. у пресі з’являються нові оповідання – “Горбань”, “Капітан”, “Пригода”, “Випадок”, “Марат” і ін. В 1908 р. виходить і перший збірник його оповідань

“Шапка-невидимка”, конфіскований царською цензурою за революційний зміст

Навесні 1909 р. молодий автор звертається з листом до Горького, що руководили тоді видавництвом “Знання”. “Я – белетрист,- пише він,- друкуюся третій рік і хочу випустити книжку своїх оповідань, яких набралося 20-25… Давно я хотів звернутися до Вас із покорнейшей проханням розглянути мій матеріал і, якщо він гідний печатки,- видати в “Знанні” .

Відповідь Горького невідомий, але у видавництві “Знання” ні однієї книги Гріна не вийшло. Проте в ці ж роки виходить збірник Гріна “Оповідання” (Спб., “Земля”,

1910) і п’ять оповідань публікуються в колективному збірнику “Книга оповідань” (Спб., додаток до журналу “Увесь світ”, 1910). Так Олександр Гриневский стає професійним письменником О. С. Гріном, що взяв собі як псевдонім хлоп’ячу кличку, який називали його товариші по школі. Перші оповідання Гріна становлять порівняно невеликий цикл, у цілому чітко виділяється із усього творчої спадщини письменника своєю тематикою,- це оповідання про діяльності есерів. До нього можна віднести також написана й опубліковані пізніше: “Маленька змова” (1909), “Ксенія Турпанова” (1912). “Зимова казка” (1913) і інших оповідання

Хоча тематично більшість перших оповідань Гріна однородно, вони дуже розрізняються відношенням автора до своїх героїв. Так, у ранніх оповіданнях Грін з повною серйозністю говорить про діяльності “революціонерів”, як називає він есерів, проводить ідеї своєї партії (“Заслуга рядового Пантелєєва”), пише про труднощі боротьби, що вони ведуть, і про небезпеки, які їх підстерігають (“Марат”, “На дозвіллі”); образи головних героїв цих оповідань – есерів Яна, прозваного Маратом, Геника, Гансу, Валер’яна й ін.- даються автором з неприкритою симпатією (“В Італію”, “Апельсини”). Наприклад, в оповіданні “В Італію” не може не викликати теплої посмішки читача бесіда есера, що біг від переслідування поліції, з маленькою дівчинкою. Положення втікача дуже небезпечне: його от-от можуть схопити, і помилка дівчинки, що прийняла його за родича, “дядька Сережу”,- його єдиний порятунок. Однак “дядько Сережа” добродушно грає з дівчинкою не тільки тому, що це маскує його, але й тому, що він просто милий, гарна людина, що любить дітей, розуміє їх. Тут немає ніякої пропаганди есерівських ідей, але теплота авторського відношення до героя безсумнівна

Герої цих перших оповідань – шляхетні, ідейні борці. Так, Ян відмовляється кидати бомбу в коляску присудженого до смерті царського чиновника тому, що поруч із ним сиділа жінка з дитиною й вони могли постраждати. Зате наступного дня, коли чиновник був один, Ян метнув свій снаряд

Есерівські оповідання Гріна викликали втручання цензури. Так, журнал “Трудовий шлях” за опублікування оповідань “Марат” і “Ніч” (пізніше-“Підземне”) був закритий по доповіді члена Санкт-Петербургского комітету зі справам печатки. Про оповідання О. С. Гріна “Ніч”, поміщеному в шостому номері журналу, цензор Лебедєв писав: “Діючими особами в ньому є члени одного із провінційних комітетів партії революціонер^-революціонерів-соціал-революціонерів, а предмети – чинені революціонерами вбивства політичних агентів. При цьому оповідання ведеться в такому тоні, що не може бути ніякого сумніву в намірі автора представити революціонер^-революціонерів-убивць-революціонерів особами бездоганної чесності й високого героїзму, а агентів поліції – трусами й негідниками, цілком гідними постигшей їх участи” .

Ще більш оголені подібні настрої в оповіданні “Третій поверх” (1908). Тут герої показані в бої: оточені солдатами, вони отстреливаются з вікон квартири, у якій випадково виявилися. І в цей самий важкий у житті кожного борця момент, коли повинні виявитися всі його кращі якості, його переконаність, його віра у велич тих ідей, за які він бореться й умирає,- всі три герої почувають себе чужими один одному. Кожний зайнятий своєю долею, стурбований своєю долею, їх поєднують тільки стіни кімнати, але не загальна ідея, не загальна боротьба. Один з них із задоволенням підняв би руки й вийшов до солдатів: “От я, здаюся!.. Пошкодуйте мене!.. ПРО, як страшно, як важко вмирати!.. Я більше не торкнуся політики, спалю всі книги, віддам все майно вам, солдати!.. Пан офіцер, згляньтеся!” – і він не робить цього тільки тому, що знає: його однаково розстріляють. А раз однаково,- він кричить: “Так здраствує батьківщина! Так здраствує воля!”.

И тут письменник знову показує міщанську суть цих колишніх революціонерів: вони загрузли в дріб’язках побуту, займаються нескінченними взаємними скаргами й докорами, розповідають один одному пошленькие історії й плітки. Їх уже не цікавлять ідеї й та боротьба, у якій колись брали участь вони: “Під ідеалами він (Турпанів) мав на увазі необхідність боротьби за новий, кращий лад. Але подання про цей лад і способи боротьби за нього робилися в Турпанова з кожним роком усе більше мляві й уривчастими, а інші засланці навіть уникали говорити про цьому”.

Така зміна в змісті оповідань пояснюється тим, що в цей час наступало поступове розчарування Гріна в есерівському русі. У своїх численних поїздках по Росії Грін зустрічався з масою рядових есерів і бачив, що дуже багато хто з них тільки грають у революцію: це модно, це лоскоче нерви, створює “революціонерам” славу виняткових особистостей, а у випадку арешту – і ореол мучеників за праву справу. “Згодом мені розповідали,- писав Грін,- що моє звертання з ним (севастопольським есером.-.й”. П.) носило ніби характер дитячої гри – речення захоплюватися разом таємниче романтичним життям нелегального “Олексія длииновязого” (підпільна кличка самого Гріна), а вся севастопольська організація есерів

Складалася з жінки по кличці “Кицька” (Е. А. Бибергаль), фельдшерки Марьи Іванівни й місцевого домашнього вчителя, що “був краснобай, нічого революційного не робив, а тільки пугал інших членів організації тим, що при зустрічах на вулиці голосно виголошував: “Треба кинути бомбу!” або “Коли ж ми перевішаємо всіх цих мерзотників

Грін все це бачив і розумів. Почав він розуміти й те, що “соціалістичні” гасла його партії за змістом дрібнобуржуазні, а Грін, у недалекому минулому робітник-поденник, люмпен-пролетар, саме й ненавидів найбільше цих дрібних власників-міщан. Письменник поступово став розуміти, що галаслива організаційна робота партії нерідко не мала ніякої серйозної мети і являла собою тільки видимість діяльності; що агітація й пропаганда есерів часто перетворюється в порожню балаканину, насичену р-р-революционной термінологією й не опорою, що має під собою ніякої. Це революційне фразерство й гру в боротьбу Грін чудово викрив в оповіданні “Гість” (1908): поліцейський офіцер заходить на нелегальну квартиру, щоб вручити квартирантові повістку про виклик у ділянку, і бачить на столі революційний журнал “Червоний півень”. Присутній при цьому герой оповідання в жаху: розкрита конспіративна квартира, у наявності доказ. Але офіцер, вручивши повістку, спокійно йде: не тому, що він співчуває есерам, а тому, що прекрасно розуміє – все це балаканина, поза, гра, значить – чи варто обертати на це увага


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

“Автобіографічна повість” Олександра Гріна