Жив на світі один багатий граф. Як сир у маслі катався, закони своєї країни мав за ніщо. Усе у окрузі повинне було бути по його велінню, по його бажанню.
Відправився одного разу граф на прогулянку й побачив на лісовій опушці великий так гарний селянський будинок. Сподобався будинок графові. Оглянув він його з усіх боків і до дверей під'їжджає.
Вийшов на ґанок хазяїн будинку. Привітався з ним граф і запитує:
- Агов, хазяїн! Не чи прагнеш будинок продати? Я не поскуплюся, за ціною не постою.
Селянин, анітрошки не роздумуючи, відповів:
- Ні, ваша милість, ніякої купівлі-продажу у нас не вийде! У садибі цієї ще прадіди мої жили, хочеться й мені тут свої дні скоротати. Так що маєток моє при мені залишиться.
Граф йому говорить:
- Даю строку до завтра! Помізкуй як випливає. Підхопився граф на коня й ладь поскакав. Селянин покачав головою й думає: «Нічого із цієї справи у графа не вийде».
На інший день зранку, тільки ще зоря зайнялася, прискакав граф до селянинові.
- Ну, яке твоє останнє слово?
А селянин відповідає:
- Я, ваша милість, від слова свого не відступлюся. При своїй садибі залишуся, ось і вся розповідь!
Розлютився граф і кричить:
- Запитую ще раз: віддаси садибу добром? Не віддаси — на себе нарікай! Однаково вона мені дістанеться!
Покачав селянин головою й говорить графові:
- Я словами не кидаюся; садибу свою не продам.
Ледве не лопнув граф з люті й поскакав ладь.
Відома справа: багатий — що бик рогатий. Помчався граф прямо до сутяг-суддівським, щедро їх золотом обдарив і велів позов із селянином почати. Суддівські-Те знали, що багатше графа у окрузі людини немає. Стало бути, якщо вони справу виграють, золото на них дощем посиплеться. Тому-Те й пообіцяли вони графові селянина вмовити. А вуж якщо не погодиться добром садибу віддати, розорити його вщент.
Послали суддівські за селянином служителя.
Прийшов селянин до суду, а вони його запитують:
- Продаси садибу чи ні?
- Ні, - твердо відповідає селянин. Як не вмовляли, на своєму коштує.
- Прийде тобі із графом позов вести! - озлилися суддівські.
- Ну що ж, змагатися так змагатися! - говорить селянин.
Усі крючкотвори-суддівські на стороні графа були, а за селянина заступитися нікому. Почалася отут позов. Селянина раз у раз у місто тягають. Грошей це йому коштувало безліч, і загруз він по вуха у боргах. Під кінець суддівські розв'язали: селянина знадвору зігнати, садибу у нього відібрати й графові її віддати. Залишилася у селянина всього сотня гульденів. Як оголосили суддівські вирок, став він їх корити й говорить:
- Коли на землі справедливості ніякий не залишилося, то либонь на небесах найдеться! Розсміялися добродії суддівські:
- Справедливість і на землі й на небесах давним-давно вмерла!
Промовчав селянин, із суду вийшов і прямісінько до пастора у церкву відправився. Як побачив пастор, що давній його знакомец селянин іде, він йому й говорить:
- Здраствуй, Ганс! Відвідати мене прийшов?
- Так, - відповів Ганс, - тільки справи у мене невеселі.
Повідав він пасторові свою історію й скінчив її так:
- Усього-Те у мене тепер сотня гульденів залишилася, я їх тобі віддаю. Стільки у вас у місті платять, щоб великий церковний дзвін по померлому дзвонив. Ось тобі гроші, і давай дзвони скоріше. Нехай дзвін по Справедливості віддзвонить, адже вона померла. Але, дивися, подовше дзвони!
Побрав пастор гроші, покликав служителя, піднялися вони на дзвіницю, задзвонили у великий дзвін. Та дзвонили куди довше звичайного. Пішли отут у місті розпити, пересуди: хто помер так по кому так довго дзвін дзвонить. Але ніхто доладно не знав.
Зібрався на площі народ, став кричати:
- Чому такий дзенькіт коштує?
Найшлися люди добрі, повідали, яку несправедливість суддівські вчинили. Ще пущі почав народ кричати так графа до відповіді вимагати. Злякалися граф із суддівськими й повернули селянинові його садибу.