Антоновські яблука як філолофсько-психологічне оповідання


Летять за днями дні, і щодня несе Часточку буття. О. С. Пушкін Оповіданням “Антоновські яблука” (1900) закінчується, на думку літературознавців, ранній етап творчості Буніна й починається зрілий період, коли письменник створює свої кращі добутки, коли ясно проявляються характерні риси його художньої манери (ліричність прози й чудова предметна зображальність). Як відомо, Бунін писав і вірші, і прозу, тому немає нічого дивного в тім, що поетичні прийоми він використовує у своїх прозаїчних добутках. Проза, тобто епос, зображує людину об’єктивно, у взаємодії з іншими людьми й подіями; а поезія, тобто лірика, показує людину суб’єктивно, через його переживання й роздуми. Письменника цікавить навколишнє життя (характери людей, події, побутові подробиці, природне середовище); поета – внутрішній мир людини, рух-розвиток його думок і почуттів.

Тому прозаїчний добуток сюжетно, а в ліричному добутку сюжет практично відсутній. “Антоновські яблука” – це напливають, що поміняють один одного картини природи, зв’язані єдиним поетичним враженням – смутком за уходящему часом. “Антоновські яблука” у цьому змісті дуже схожі на елегію – ліричний вірш, що виражає філософські міркування, смутні роздуми, навіть скорбота ліричного героя, а Бунін в “Антоновських яблуках” явно сумує про долю помісного дворянства. Іншими словами, “Антоновські


яблука” – це психологічне оповідання, тому що має форму внутрішнього монологу й передає почуття автора – ліричного героя. Буніна називають “співаком садибного суму”, “осіннього смутку зів’янення”, і це справедливо.

Зітхаючи по минулий, письменник затверджує, що в помісному минулому не все було погано: адже російське садибне життя виховала чудових письменників, художників, музикантів, що створили велику гуманістичну культуру. І от наприкінці XІX століття садибний мир дробиться, дрібніє, іде в небуття. Однак, тужачи про безповоротне поміщицьке минуле, Бунін шкодує про життя, що йде, взагалі, про час, що витікає назавжди. Це жаль зрозуміло будь-якій людині, тобто в оповіданні виразився загальнолюдський філософський зміст. В “Антоновських яблуках” у центрі зображення перебуває не тільки послідовна зміна осінніх місяців, але й специфічний віковий погляд (спочатку дитини, потім юнака, потім зрілої людини й, нарешті, старого) на происходящие в природі й у людському житті зміни.

При цьому автор використовує безліч деталей: у кожного віку своє бачення навколишнього світу, свої турботи й проблеми, свої думки й розваги. Таким чином, Бунін пише не тільки про те, як розоряються дворянські гнізда, але й про те, як людина проживає своє життя, рухається до своєї осінньої й зимової пори, тобто до старості й смерті. У першої головкомі зображується “рання погожа осінь”, що спостерігає хлопчик.

Сприйняття миру тут чисте, поетичне, безтурботне. У темряві саду хлопчик бачить прямо-таки казкову картину: біля куреня бродять страшні, довгі, чорні люди-тіні. У другий головкомі мова йде про осінь іншого року, і осінь тут більше пізня, а ліричний герой уже юнак.

На деревах менше листя, сонячне світло неяскравий, повітря холодний, а юнак мріє про здорову й гарну дружину у святковому уборі й про святковий обід. У третьої головкомі осінь ще далі “просунулася” у часі: всі частіше непогожі дні, усе виразніше прикмети холодів. Ліричний герой – уже доросла людина – згадує про полювання, що є чи ледве не єдиною розвагою дрібнопомісних, що розорилися дворян.

У четвертої головкомі описується осінь-подзимок: світлі враження переміняються похмурими, тужливими, тому що ліричний герой уже старий. Він знову йде на полювання в поля, добре знайомі йому ще з дитинства, але тепер у його настрої переважає почуття смутку й самітності. Він оглядає поглядом безлюдні озимини, голу гай; вітер гуде в дулі його рушниці. А наприкінці головкоми дрібнопомісні дворяни-мисливці, ті, що зібралися на далекому хуторі, співають пісню про вітер, що розчиняє ворота й білий сніг заметає дорогу-дорогу. Сніг, що покриває землю, нагадує саван(!

). З “Антоновських яблук” треба, що для Буніна ідеал життя й краси залишилося в минулому, коли був розквіт дворянської культури й садибного побуту. Про цьому ліричний герой міркує юнаків, приїжджаючи восени в гості до своєї тітки Ганні Герасимівні. У дворі він бачить старих старих, що були двірських кріпаків, які зберегли звички старого часу: вони низько-низько кланяються барчуку й ходять при ньому без шапок. Для ліричного героя в будинку старої тітки присутня чудесний і таємничий захід старовини – мудрої, хлібосольної, міцної. Ліризм “Антоновських яблук” виражається не тільки в тім, що все оповідання, по суті, є ліричним монологом автора, але й у самій установці на спогад про дитинство, юність, що вмерли улюблених родичах.

Зміна погляду взрослеющего, а потім старіючого автора демонструється через ліричний пейзаж: у дитинстві це пишна осінь первісної пори, “очей очарованье”, замолоду – жовтнева осінь із заморозками й дощами, у зрілості – листопадова, у старості – перехідна в зиму. Ліризм оповіданню надає й особлива мелодика фрази, що ще більше зближає бунинскую прозу з поезією. Ритмічність, мірна, урочиста інтонація, високий лад мови – от що характерно для ліричної прози Буніна. Підбиваючи підсумок вищесказаному, необхідно відзначити: “Антоновські яблука” – філософське оповідання про нещадно, що йде часі, про життя, що швидко проходить, залишаючи в душі людини світлі спогади й одночасно тужливу безнадійність.

Зображення часу в Буніна многообразно. По-перше, це зміна пір року, з яких письменник вибирає саме смутне – осінь; по-друге, це дорослішання й старіння людини, коли в нього з віком змінюються погляди, звички, інтереси; по-третє, це соціальні зміни – зубожіння одночасно й поміщиків, і мужиків; по-четверте, це зміна смаків у літературі (наївні сентиментальні романи зберігаються в бібліотеці шурина Арсенія Семеновича, і ліричний герой читає їх з посмішкою розчулення). В “Антоновських яблуках” виразилися найважливіші особливості художньої манери Буніна: змішання поетичних і прозаїчних прийомів зображення в рамках одного добутку й незвичайна предметна деталізація. Останній прийом помітили А. П. Чехов і М. Горький уже в перших бунинских добутках: зображення в його оповіданнях таке насичене, що, за словами Чехова, схоже на “згущений бульйон”.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Антоновські яблука як філолофсько-психологічне оповідання

Categories: Шкільні твори

Links