Антоненко-Давидович Борис Дмитрович Чистка

Якби не деякі несподівані обставини, що склались останнім часом, ніхто в київській філії видавництва “Книгоспілка” не побоювався б чистки, що мала незабаром статись. Чистка – звичайне явище кінця двадцятих років, коли-не-коли воно потрясало не тільки радянські установи, а й партійні організації, вишукуючи недобитків розтрощених класів та всякі рештки минулого, що якимось способом прослизнули між пальцями каральної десниці революції й причаїлись до слушного часу по установах, а то й пролізли в лави партії. Нема нічого дивного, що влада хотіла позбутися всякого непевного елемента. Але це не могло бентежити співробітників київської філії: тут не було колишніх поміщиків і капіталістів чи жандармів, поліцаїв або білогвардійців, усі знали одне одного, бо попали до “Книгоспілки” якщо не з дореволюційних дрібних українських видавництв, то з кооперації, проти якої радянська влада нічого не мала проти. Щоправда, не було в київській філії й комуністів: редактор місячника “Нова громада” та комірник не могли скласти партосередку, але всім відомо, що кооператори не дуже пнуться в партію, тим-то не було чогось особливого в тому, що директор філії Качеровський був безпартійний. Але два тижні тому Качеровського, так само, як і головного редактора філії Татаренка, раптом арештовано для всіх було ясно, що ніякої іншої причини, крім політичної,

не було і не могло бути, але до чого тут політика? Обидва вони аполітичні, цілком лояльні радянські службовці, ні в минулому, ні поготів, тепер, ні в чому не замішані, навіть на недавньому процесі СВУ в Харкові ні їх, ні взагалі будь-кого з “Книгоспілки” не згадувалось, і раптом – ну просто як грім серед ясного неба – ці арешти!!!

Попервах здавалось, що це якесь непорозуміння, котре ось-ось з’ясується, й Качеровський з Титаренком повернуться на свої старі місця, тим більше що й досі нікого не призначено замість них і їхні обов’язки тимчасово виконують випадкові люди. Проте тиждень тому до книжкової комори видавництва прийшли якісь офіційні особи й (виду тіли кілька видань київської філії). І вилучили саме те, до ні в кого не викликало ніякого сумніву як-от читанку для молодших класів трудшколи Іваниці котру не раз видавали й перевидавали, або дуже потрібну в сільському господарстві книжку Коменданта “Розводьте кролів”. Це вразило всіх чи не більше за арешт Качеровського й Титаренка, бо не можна було добрати причини, підстави, сенсу для цього вилучення. Хтось висловив здогад, чи не спричинилось до цього те, що Іваниця пройшов по процесу СВУ й був засуджений на скількись там років, а Комендант перебуває під слідством? Усе це було дуже загадкове, туманне, що таїло в собі прикрі несподіванки й у цих умовах недалека чистка стала видаватись багатьом не просто черговою кампанією, а спеціально за планованим до київської філії заходом, від якого годі сподіватись чогось доброго.

“Дивне яке прізвище – Комендант! – подумав бухгалтер Микола Степанович Семенець, переглядаючи список вилучених книжок, щоб списати їх з балансу. – Не інакше як з вуличного прізвиська утворилось. Але що могли знайти в комендантських кролях і взагалі в кролівництві контрреволюційного?”

Про арешт Коменданта Микола Степанович не чув – він жив вузькими інтересами “Книгоспілки” та своєї сім’ї й що було поза ними, його мало обходило, але Коменданта, цього енергійного, кремезного чолов’ягу, він знав як автора і трохи як людину. Заповзятливий, ворушливий, незважаючи на свою поважну статуру, він пішов би далеко, якби йому дати волю й простір. Ким тільки він не був і за що тільки не брався! Був представником у Києві органу ВУЦВИКу “Вісті”, утворив був своє приватне видавництво “Сяйво” й видав непогано кілька цікавих книжок, нарешті захопився кролівництвом. Сам розводив на своїй київській квартирі кролів, підбивав на це інших і навіть написав книжку “Розводьте кролів”, яку видала київська філія “Книгоспілки”. І що в ній міг наплутати цей запопадливий, серйозний чоловік, що брався за всяке діло сумлінно й поважно? – не сходив з дива Микола Степанович, знявши в задумі окуляри й жалкуючи марно витрачених на видання книжки книгоспілчанських грошей і праці автора, котрого не рівняти до тих теперішніх молодих шмендриків, що лізуть до видавництва своїми незугарними віршами й оповіданнями.

Хоч у видавництві всі вважали, що вилучення книжок є небезпечна прелюдія до чистки, але Микола Степанович не боявся чистки. Що вона йому? Його минуле – ні блискуче, ні ганебне: син колишнього конторника поміщицького маєтку. Ні пан, ні мужик, щось посередині. Соціальний прошарок, як висловлюються на мітингах. Але таких “прошарків” по установах – хоч греблю гати. Освіта? Та майже ніякої! І тут до нього не причепляться, не спитають, яким коштом здобув її, бо дітей робітників і селян не дуже густо було в гімназіях та університетах. Церковнопарафіяльна школа, що її закінчив колись з похвалою, в рахунок не йде, а всього іншого, геть аж до тонкощів подвійної італійської бухгалтерії, дійшов самотужки, самоуком. І все ж ніхто не може сказати, що він, підтоптаний уже бухгалтер Семенець, – гірший від тих дипломованих бухгалтерів, котрі покінчали комерційні інститути. А якщо додати його обізнаність з літературою, то хай ще позмагаються з ним оті дипломовані. Ще змалку Микола Степанович полюбив книжку й був начитаний. Щоправда, читав він без певної системи – все, що попадало до рук, та все ж непогано знався на російській класиці, черпонув трохи й з перекладної літератури – і то не тільки там, скажімо, Вальтера Скотта або Мопассана, а й Гюго, Золя, Гамсуна. Навіть Шпільгагена прочитав. А що вже до української літератури, то хтозна, чи міг би з ним потягатись перший-ліпший студент-філолог, а то й теперішній молодий критик. Недарма ж бо ще за довоєнних часів Микола Степанович працював маленькому українському видавництві “Криниця”. Крутився він там зрання допізна, складаючи рахунки, пакуючи книжки, часом, коли не було кому, одвозячи їх на пошту, а заробляв за це копійки. Але в нього й думки не було про якийсь більший заробіток на такому, як казали тоді, святому ділі. Головне, щоб українська книжка була дешева й широко йшла в народну гущу.

Отаким ентузіастом-безсрібником і попав Микола Степанович просто з “Криниці”, ліквідованої за перших років радянської влади, до потужної “Книгоспілки”, де став за бухгалтера київської філії. Так хіба ж за це можна йому закинути щось на будь-якій чистці? Хай би хоч наполовину так самовіддано працювали тепер у видавництвах, як вони колись у тій маленькій, бідній “Криці”.

Микола Степанович лагідно жив і працював з людьми, йому можна було не боятись, що хтось наклепає на нього якусь вигадку під час чистки. Не полюбляли його тільки молоді письменники, яких наплодилось тепер так багато, що їх і не запам’ятаєш усіх. Річ у тім, що Микола Степанович, за криничанською звичкою, всіляко намагався зменшити авторський гонорар задля здешевлення української книжки. Він і досі не міг позбутись давнього погляду, що українському письменникові досить і тої слави, що його надрукували, а не те щоб розкошувати на авторському гонорарі.

Єдиний виняток серед молодих письменників він робив Валеріанові Підмогильному. Творів його Микола Степанович не читав, бо Підмогильний працював у київській філії молодшим редактором; сюди його взяв криничанин Титаренко, щоб передати комусь свій досвід і знання у видавничій справі. Чемний, розумний, хоч з обличчя видавався ще зовсім дитиною, цей молодик, кажуть, знав навіть французьку мову й перекладав з неї на українська, але до бухгалтерії він заходив тільки одержувати платню, а не гонорар, і це якоюсь мірою сприяло його симпатії до Підмогильного: не якийсь там плужанин або гартованець, а таки справді письменник.

Якщо б хтось із тих шмаркачів, що їх Микола Степанович і за письменників не вважав, спробував би розтулити проти нього свого писка, за нього неодмінно заступилась би дирекція філії, котра високо цінила його працьовитість і точну, завжди “в ажурі” роботу. Шкода тільки, що за всяким клопотом дирекція забувала матеріально заохотити копітку роботу свого бухгалтера, тому зарплата Миколи Степановича лишалась та сама, що й за тих часів, коли нові радянські гроші, червінці, були в ціні, тоді як авторський гонорар набагато підвищився. Проте Микола Степанович не ображався: платні ставало сяк-так на скромне прожиття, а чого ж іще треба? Щоправда, теперішнє видавниче діло в “Книгоспілці” не назвеш святим (тут, на думку Миколи Степановича, видавали часом такий непотріб, що в “Криниці” нікому й на думку б не спало переводити дорогий тепер папір на таке катзна-що), однак діло було корисне, ширило освіту й культуру. До того ж Микола Степанович відповідав тільки за фінансові справи й на зміст видаваного не мав ніякого впливу – то клопіт головного редактора, директора філії та столичного харківського правління “Книгоспілки”.

Що ж іще могло бути сумнівного в його біографії, яку під час чистки треба показати всім навиворіт? Військова служба. Ні в білих, ні в червоних він і близько не був, не служив навіть у царській армії через плоскостопість та велику короткозорість.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович Чистка

Categories: Твори з української літератури

Links