АНГЛІЙСЬКИЙ РОМАНТИЗМ. ДЖ. Г. БАЙРОН. П. Б. ШЕЛЛІ

ЛЕКЦІЯ З

АНГЛІЙСЬКИЙ РОМАНТИЗМ. ДЖ. Г. БАЙРОН. П. Б. ШЕЛЛІ

1. Особливості розвитку англійського романтизму.

2. Короткі відомості про життя і творчість П. Б. Шеллі. Гармонія людини з природою – провідна тема лірики поета.

3. Дж. Г. Байрон – видатний англійський поет – романтик, фундатор епохи нової поезії.

4. “Українська” та “східна” теми у творчості Дж. Г. Байрона: “Мазепа”, цикл “Східні поеми”. Роман у віршах “Донжуан”.

1. Особливості розвитку англійського романтизму

Романтизм в Англії сформувався

раніше, ніж в інших країнах Західної Європи і не був явищем раптовим, бо романтичні тенденції довгий час існували таємно.

Політична та економічна ситуація Англії багато в чому визначила атмосферу, духовний космос, в якому народжувалися нові романтичні ідеї суспільно-художнього характеру. Бурхливий розвиток міст, зростання чисельності робітників і ремісників, зубожіння селянства і відхід його у пошуках хліба і праці у міста: усе це викликало появу в літературі нових тем, конфліктів, людських характерів і типів.

Своєрідні особливості англійського романтизму:

– період передромантизму

охопив кілька десятиліть II пол. XVIII ст.

– середньовіччя викликало особливий інтерес у британців. Готику багато хто розумів як початок національної історії і культури;

– звернення до релігійних джерел, зокрема до Біблії, – норма доби;

– захоплення національним фольклором, збирання його скарбів письменниками-романтиками;

– життя селянства, його своєрідна духовна культура, доля робітничого класу, його боротьба за свої права стали об’єктом вивчення романтиків;

– розробка нової теми – показ далеких подорожей через моря і пустелі, опанування простором далеких країн і континентів;

– перевага лірики, ліро-епічних форм і роману над традиційними епосом та драмою.

Відносно нетривалий період розквіту романтизму (30 – 35 років) дав Англії два покоління письменників, які суттєво відрізнялися один від одного.

Перший етап розвитку романтизму в Англії датувався 90-ми роками XVIII ст. Нове в літературі – наслідок сприйняття революційних подій, їх оцінки. Характер змін був очевидним у творчості письменників, які вступили у літературу на даному етапі сказали своє нове слово, подібно до Р. Бернса (незадовго до він смерті встиг оспівати “дерево волі”), або ж першого романтика У. Блейка.

Під знаком ставлення до революції складалася і творчість молодих поетів: У. Вордсворта, С. Т. Колріджа, Р. Сауті. Цих трьох митців об’єднали спільною назвою “Озерна школа” і назвали “лейкистами” (з англ. “лейк” – озеро). Але вони не вважали себе представниками однієї школи, доводячи свою оригінальність і самобутність таланту. Літературознавці чітко виділили спільні риси у їхній творчості:

– пройшли у чомусь схожий шлях духовного і творчого розвитку;

– зазнали спокуси руссоїзму і революційно-демократичних ідей ;

– були першовідкривачами і теоретиками нового напряму – романтизм (передмова до другого видання збірки “Ліричні балади” (1800 р.) стала першим естетичним маніфестом англійського романтизму).

Їх зусиллями була напрацьована і теоретично усвідомлена нова поетика, але поки що цей процес тільки починався.

Другий етап являв собою формування самостійної романтичної традиції. У ці роки одна за одною з’являлися поетичні книги, які знаменували прихід нових авторів, несхожих один на одного і конкуруючих між собою: Т. Мур, В. Скотт, Дж. Байрон.

Цей етап розпочався у 1815 р., після поразки Наполеона. В Англії були введені хлібні закони, під знаком протистояння яким йшла суспільна боротьба наступного 30-річчя (аж до їх відміни у 1846 р.). Суть цих законів – у забороні імпортувати зерно, поки ціни на внутрішньому ринку не піднялися до встановленого максимального рівня. Боротьба проти хлібних законів стала частиною набагато ширшого руху за зміну законодавства, всієї структурної влади, за парламентську реформу, яка була проведена у 1832 р. Реформа не поклала край суспільному руху, а стала приводом до появи чартизму.

У ці роки – між битвою під Ватерлоо і парламентською реформою – і відбувся розквіт англійського романтизму. Найбільш значні твори створив Дж. Байрон, який назавжди залишив Англію. В. Скотт розробив історичний роман, заклавши тим самим основу новій романній формі, яку пізніше розвивали письменники – реалісти. У поезію прийшли романтики молодого покоління: П. Б. Шеллі, Дж. Кітс.

До початку 30-х років романтична традиція у англійській літературі не завершує свого розвитку, але перестала бути центральним літературним явищем.

2. Короткі відомості про життя і творчість П. Б. Шеллі. Гармонія людини з природою – провідна тема лірики поета

ПЕРСІ БІШІ ШЕЛЛІ (1792-1822) Народився у графстві Сассекс 4 серпня 1792 р. Батько його належав до англійської аристократії. Дитячі роки хлопця пройшли у родовому маєтку. Коли Персі виповнилося 12 років, він вступив до Ітонського коледжу, де навчалися діти аристократів. В коледжі Шеллі багато читав і пробав писати поезії, в яких наслідував відомого на той час Сауті. Справжнім товаришем і покровителем юнака став лікар Лінд, який викладав у коледжі природничі науки. Таємний демократ і республіканець, він допоміг Персі розібратися у навколишній дійсності, познайомивши його з твором Уїльяма Годвіна “Політична справедливість”.

Тоді ж уперше Шеллі дізнався про ідеї народовладдя, які проповідував Жан Жак Руссо, і познайомився з атеїстичними поглядами Гельвеція, Гольбаха, Дідро; його улюбленими творами стали твори Вольтера.

Під впливом ідей французьких просвітників П. Б. Шеллі написав і надрукував низку поезій, поему “Агасфер” (1809) і 2 романи. Герої його творів – атеїсти, які заперечували релігію та існування Бога.

У 1810 р. юнак вступив до Оксфордського університету. I в тому самому році він видав збірку політичних віршів “Записки царевбивці”, авторство якої приписав прачці Маргарет Нікольсон, яка у 1797 р. замахнулася на життя короля Георга III і була відправлена у лікарню для душевнохворих. У збірці поет виступив із закликом до миру.

В університеті П. Б. Шеллі також анонімно віддрукував і розіслав членам Вченої ради брошуру “Про необхідність атеїзму”, але більшість упізнала в авторові молодого студента, за що його виключили з університету. Батько юного поета зрозумів, що всі його плани щодо блискучої парламентської кар’єри сина рухнули. Він прокляв персі, заборонивши йому з’являтися у батьківському домі.

П. Б. Шеллі оселився у Лондоні і зайнявся вивченням політекономії та соціально-утопічних ідей Уїльяма Годвіна. Інколи юнака відвідувала сестра Елізабет разом з 16-річною подругою Гаррієт Вестбрук, яка страждала від тиранії батька. Співчуваючи їй, Шеллі вирішив одружитися з дівчиною. Молодята виїхали у Шотландію, в Единбург. Батьки, розізлившись через нерівний шлюб сина, почали вимагати його відмови від усіх прав на успадкування великих родинних володінь. Вони лишили його навіть невеликої річної матеріальної допомоги. Життя поета було важким.

У 1813 р. він надрукував свій перший значний твір – ліро-епічну поему “Королева Маб”, у якій виступив проти монархів та аристократичних привілеїв. Незабаром Шеллі залишив Англію і ненадовго виїхав до Ірландії. Після поїздки дружина поета та її родичі вирішили втрутитися в його особисті справи і “наставити вільнодумця на правильний шлях”. Розпочалися безкінечні сварки, і дуже швидко сімейне щастя розвіялося як дим.

Невдовзі Шеллі одружився вдруге. Його дружиною стала дочка Годвіна Мері. Пізніше вона прославиться як письменниця і перший талановитий критик і видавець творів чоловіка. У 1816 р. подружжя відвідало Швейцарію, де поет познайомився з Дж. Байроном. За відкритий виступ Шеллі проти монархії і церкви правлячі кола Англії у 1817 р. почали його переслідувати. Після смерті першої дружини митця, святоші і ханжі відібрали у нього двох дітей, мотивуючи тим, що він атеїст. Боячись втратити і сина від другого шлюбу, Шеллі назавжди залишив Англію і переїхав разом із сім’єю до Італії. Тут він вдруге зустрівся з Байроном, їхні дружні стосунки зміцнилися. Видатний поет відвідав Венецію, Рим, Неаполь, Флоренцію, і лише тяжка хвороба (туберкульоз) не дозволила йому взяти безпосередню участь у політичній боротьбі.

П. Б. Шеллі загинув у розквіті творчих сил під час несподіваної бурі на морі біля Ліворно 8 липня 1822 року. Тільки через 10 днів його тіло водою викинуло на берег і було піддано спаленню у присутності Байрона та інших близьких друзів. Урну з прахом поета було поховано на протестантському цвинтарі у Римі. На пам’ятнику зроблено напис: “Персі Біші Шеллі – серце сердець”.

Усе своє творче життя Шеллі писав лірику, багатогранну і тематично розмаїту. Це політична і громадянська поезія, вірші про природу і кохання.

Культ природи з великою силою втілений у таких поезіях, як “Монблан”, “Ода західному вітрові”, “Жайворонкові”, “Вечір” та ін. Природа у поета персоніфікована, наділена людськими пристрастями і почуттями, вона ніби продовження душі і розуму самого автора у віршах про природу часто змальовано і кохання до жінки. Описи природи у поета філософічні.

Я люблю мороз и снег,

Шторм и непогоду,

Волны, бьющие о брег,

И саму природу.

У віршах Шеллі стверджував ідею безсмертя природи, вічного її розвитку. Поет ніби проводив паралель між змінами в житті суспільства і в житті природи. Загальна тональність його поезій оптимістична: як за зимою йде весна, так і період соціальних бід і воєн зміниться періодом миру і процвітання.

Найвідомішою серед значних творів поета стала його поема “Аластор, або дух самотності” (1816). Ліричний герой поет – юнак, який прагнув покинути цивілізацію і людей і піти у прекрасний світ природи, де, на його думку, можна знайти щастя. Але марно він шукав ідеал кохання і краси серед пустинних скель і живописних долин. Будучи самотнім, юнак загинув. Природа покарала його за те, що він відмовився від людей, що не захотів стати вище від їхнього горя і радості. Отже, Шеллі в поемі засудив індивідуалізм.

Особливості творчого методу

– твори вражали силою почуттів, музичністю, різнобарвністю ритмів;

– створення нового для англійської поезії жанру масової пісні, яка близька до народних пісень;

– введення в поезію нових слів і зворотів;

– різнобарвність тематики – від політичної до інтимної;

– схильність до алегорій, великих узагальнень;

– показ у творах подій від далекого минулого до сучасності.

3. Дж. Г. Байрон – видатний англійський поет-романтик, фундатор епохи нової поезії

ДЖОРДЖ ГОРДОН БАЙРОН (1788-1824) – великий англійський поет, зачинатель так званої байронічної течії в європейській літературі XIX ст. Його творчість увійшла в історію світової літератури як видатне художнє явище, пов’язане з епохою романтизму. Байрон був не лише визначним поетом – романтиком, а й став для своїх сучасників і наступних поколінь втіленням романтичного героя. Для того, щоб стати романтичним героєм, поет мав усе – прегарну зовнішність (був справжнім красенем), всепереможну особисту принадність, аристократичне походження і велике багатство, сповнену пристрастей і пригод біографію. В особистому житті був пристрасним і палким коханцем. Він умів полонити серця жінок, завойовувати дружбу і відданість чоловіків й одночасно наживати найзапекліших ворогів і фальшивих заздрісних псевдоприятелів.

Прізвище Байрона стало поняттям. Від нього утворився абстрактний іменник – “байронізм”, котрий включив широкий літературний зміст і певний тип поведінки, відчуттів, ставлення до світу, навіть одягу. Як поета і особистість, його наслідували, з ним порівнювали. Не випадково Михайло Лермонтов заперечував: “Ні, я не Байрон, я інший…” А його героя, як і багатьох інших персонажів, не можна до кінця зрозуміти поза поняттям байронізму.

Джордж Ноел Гордон Байрон народився у Лондоні 22 січня 1788 р. у знатній, але збіднілій дворянській родині. Шлюб батьків – капітана Джона Байрона та Кетрін Гордон Гайт був невдалим. Кетрін, багата шотландська спадкоємиця, стала другою дружиною безпутного вдівця, відмінного офіцера англійської армії, який звик жити на широку ногу. Від першого шлюбу у Джона була донька Августа, яку виховувала бабуся, і її дружба з братом Джорджем розпочалася лише у 1804 р.

Щоб поправити своє скрутне фінансове становище, Джон швидко запропонував Кетрін руку і серце. Однак пізніше виявилося, що багатство дружини значно менше, ніж хотілося б капітанові; її зовнішність його не приваблювала, так само дратував характер. Молода пара розлучилася одразу ж після народження сина. Джон втік до Франції, рятуючись від кредиторів, поринув у розгульне життя. У віці 36 років він помер, коли Джорджу виповнилося лише 3 роки. Тому син уявляв батька лише з розповідей близьких йому людей, але до імені батька ставився з повагою.

Мати, майже позбавлена засобів до існування, виїхала із сином до Шотландії. Змалку хлопчик не одержував систематичної освіти через брак коштів на гарних вихователів та вчителів. За платню, яку могла запропонувати Кетрін, наймалися переважно шарлатани. Вже з дитинства почали складатися складні стосунки з матір’ю, яка ненавиділа хлопця, бо вважала його причиною всіх своїх негараздів. Маленьким він боявся її мінливого характеру, вибухів люті, які чергувалися з нестримними пестощами й сльозами; учнем школи почав її соромитися, студентом – просто уникав.

Більш-менш систематичне навчання Байрон розпочав у Граматичній школі м. Ебердін. Одного дня сюди прийшла звістка про те, що у житті 10-літнього хлопця відбулися зміни. По смерті двоюрідного діда Уїльяма Байрона він успадкував родовий маєток під назвою “Ньюстедське абатство” і титул лорда, тобто отримав право по досягненні 18 років без виборів, на все життя зайняти місце в палаті лордів і навчатися в одній із кращих аристократичних шкіл Англії. Байрон з матір’ю поспішили до Ньюстеда оглянути свої маєтки. Але будинок виявився настільки занедбаним, що жити в ньому було неможливо, і вони поселилися неподалік у Ноттінгемі. Не дивлячись на бідність, мати зверталася до багатьох лікарів з надією позбавити його вродженої кульгавості.

Ранні роки Байрон провів у м. Гарроу, в коледжі, у якому отримували виховання діти аристократів. У школі хлопець не виявляв особливої старанності, та й стосунки з іншими дітьми складалися непросто. Він змалечку відчував, що не такий як усі. Каліка від народження, Джордж страждав від своєї кульгавості, прагнув самотності. Рокова помилка акушерки під час пологів призвела до паралічу сухожиль. Захищаючи і стверджуючи себе як повноцінну особистість, він вперто займався спортом, згодом став чудовим плавцем, боксером, вершником.

Уже в шкільні роки поет часто закохувався. Він плекав ніжну любов до своєї кузини Маргарет Паркер, присвятивши їй свої перші сердечні вірші, потім – до Мері Чаворт, яка жила недалеко від Ньюстеда. Байрон присвятив Мері цілу низку віршів, але особливо хвилююче він передав свої страждання і кохання до неї у поемі “Сон” (1816).

У 1805 р. він вступив до Кембріджського університету. В ці роки почав захоплюватися Наполеоном. Будучи студентом, Байрон винаймав чудові кімнати, жив безтурботно, став справжнім модником. Мода вимагала регулярно пити вино і грати в карти, і хоча юнак не дуже любив ні перше, ні друге, слухняно дотримувався загальноприйнятих студентських традицій. У ці ж роки з’явився потяг до ексцентричних розваг. Наприклад, він завів собі ведмедя, якого під час канікул забирав додому в Ньюстед. Усе це, звичайно, вимагало коштів, тому до повноліття набралося 12 тисяч боргу.

Байрон відчував себе чужим і самотнім серед оточуючого аристократичного суспільства. Уже в ранніх віршах поета звучали мотиви розчарування і самотності. Все гостріше відчувався конфлікт митця з офіційним англійським суспільством, причинами якого було те, що він поводив себе надто волелюбно, сміливо мислив і писав, надто гостро і безжально критикував світську чернь.

У грудні 1806 року Байрон видав першу збірку віршів, які, за порадою друга, вилучив із продажу і знищив. Обидва видання з’явилися без посилання на авторство. Уперше своїм іменем Байрон підписався під збіркою “Години дозвілля”, яка побачила світ у червні 1807 року. Ранні вірші були ще слабкими й переважно наслідувальними. Здебільшого – про любов. Рецензент одного літературного журналу взагалі не радив молодому поету займатися літературою. Та й сам Байрон бачив себе передусім політиком, суспільним діячем, а вже потім – поетом. Хоча саме поезія стала головним тереном, де виявився його волелюбний, антитиранічний дух, його заперечення поневолення та насильства над людьми і народами, його любов до істини і справедливості.

У липні 1808 року Байрон отримав диплом і деякий час жив у своєму родовому маєтку. Із досягненням повноліття, у 1809 p., він посів законне місце в палаті лордів. Через декілька днів після присяги в палаті лордів побачила світ поема “Англійські барди і шотландські оглядачі”, якою автор нажив собі значних ворогів. Один з ображених, Томас Мур, послав Байрону виклик на дуель, яка не відбулася через те, що 2 червня 1809 р. розпочалася дворічна середземноморська подорож поета. Він побував у Іспанії, відвідав Албанію, Грецію, Турцію. Незабутнє враження у нього залишила природа Албанії, простота побуту, благородність і мужність народу. Тут, в Албанії, були написані 2 перші пісні поеми “Паломництво Чайльд-Гарольда”.

Третя і четверта пісні пов’язані з іншою подорожжю Байрона – з його мандрівним життям після того, як 25 квітня 1816 року він був змушений назавжди покинути Англію. Це було викликано остаточним розривом поета з англійським світським суспільством в результаті його розлучення. Анабела Мільбенк залишила митця одразу ж після народження доньки Ади.

Слава прийшла до Байрона миттєво, в один день. Він так і сказав: “Одного ранку я прокинувся знаменитим”. То був ранок 27 лютого 1812 р. Саме тоді поет виголосив у палаті лордів промову, в якій чітко сформулював своє політичне кредо. І буквально наступного дня вийшли друком дві перші пісні поеми “Паломництво Чайльд-Гарольда”.

На оточення, особливо жінок, Байрон справляв колосальне враження. Першою завоювати його прихильність вдалося леді Кароліні Лем. Він почав щоденно відвідувати її дім, який був ще одним із центрів партії вігів. Наступним короткочасним захопленням поета стала набагато старша за нього леді Оксфорд, 40-річна Елізабет Скотт, потім леді Вебстер, леді Колланд та ін.

У червні 1813 р. Байрон зустрів свою сестру Августу Лі, з якою давно не бачився, але весь час листувався. Вона вже мала трьох дітей і чоловіка – егоїста. У 1914 р. Байрон опинився у центрі пліток. І це не дивно, адже про свої далеко не братерські почуття до сестри він натякав у розмовах з друзями. Коли у квітні 1914 р. Августа народила доньку Медору, поет натякав, що це його позашлюбна дитина. В одному з листів до леді Мельбурн він писав: “Это отнюдь не обезьяна, а если она на нее чуть-чуть и похожа, то это, видимо, из-за меня”.

У цей же час літературна слава митця, здавалося, перейшла всі межі. Шаленим успіхом користувалася кожна з циклу поем, написаних у 1813 – 1816 pp., – “Гяур”, “Корсар”, “Абідоська наречена”, “Лара”, “Парізина”.

У будинку Кароліни Лем поет познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Аннабелою Мільбенк, з якою одружився у 1815 р. Вона здавалася йому втіленням жіночої краси і високих духовних рис. Незабаром виявилося, що Аннабела не здатна зрозуміти поривів свого чоловіка. Від самого початку молода дружина намагалася привернути Байрона до релігії, була проти його суспільної діяльності. Одружившись після декількох місяців спільного життя Джордж збагнув свою помилку. Він не завжди поводився як джентльмен, часто пиячив, терзав дружину розповідями про своїх колишніх коханок і погрожував привести додому свою нову коханку, актрису Сюзан Буассі. Повіривши наклепам про аморальну поведінку чоловіка, Аннабела через рік після вінчання з новонародженою донькою Адою Августою повернулася у батьківську оселю, а через два тижні порушила справу про розлучення. Ширилися чутки про знущання поета над дружиною. До сімейного скандалу додалося цькування політичних противників та літературних опонентів, які звинуватили його в гомосексуальності, що смертельно каралося в тодішній Англії. Правлячі кола використали цей випадок для того, щоб звинуватити Байрона в “аморальності”; проти нього була організована ціла кампанія наклепів і переслідувань. Йому не подавали руки, старі знайомі не запрошували в гості, кредитори описували майно. Байрону не можна було з’явитися на вулиці.

У квітні 1816 р. поет покинув Лондон. Останнім віршем, написаним на рідній землі, була поезія “Станси до Августи”, сестри, яка у важкий час була його опорою і підтримувала в ньому твердість духу. Джордж поїхав до Швейцарії, де перші місяці вигнання пройшли в самотності. Значною подією в його житті стало знайомство з П. Б. Шеллі. В кінці року він залишив Швейцарію і переїхав до Венеції. В Італії розпочався найбільш плідний період його творчості: з’явилися 4-та пісня поеми “Паломництво…”, “Скарга Тассо” (1817), “Ода до Венеції” (1818), “Пророцтво Данте” (1819). Саме в Італії Байрон почав писати містерії на біблійні теми – “Каїн”, “Небо і земля”, сатири – “Видіння суду”, “Бронзовий вік”, видав поеми – “Беппо”, “Мазепа”, “Острів”, створив 16 пісень “Донжуана”. В цей час митець дуже був схожий на свого героя – Донжуана.

Він насолоджувався безкінечними любовними пригодами з одруженими і неодруженими жінками, “жінками з народу”:

Люблю жіноцтво (не ловіть на слові!)

Люблю селянок – бронзу смаглих лиць

І очі темні спалахнуть готові

Щоразу тисячами блискавиць;

Люблю сеньйор – свавільні й загадкові,

З вологим, гордим виблиском зіниць,

Серця і в них на вустах, а душі – в зорі,

Ясні, бо їхнє сонце, небо й море…

Пізніше Байрон підрахував, що майже половина всіх грошей, витрачених ним за рік проживання у Венеції, пішла на любовні задоволення з більше ніж 200 жінками. Він писав: “Эта цифра, возможно, неточна. Я их последнее время перестал считать”. Негативною стороною такого способу життя стала гонорея – “прокляття Венерн”, як він її називав.

У квітні 1819 р. Байрон познайомився з 19-річною графинею Терезою Гвіччіолі, брат і батько якої (графи Гамба) були членами таємного політичного руху карбонаріїв, а чоловік – найбагатший 60-літній граф Равени. За рішенням Папи римського подружжя розлучилося, і Тереза разом з поетом оселилися в Равені, де щасливо прожили 4 роки. Зв’язок з Терезою був для Байрона великою благодаттю. Він змінився на краще, як підмічав його товариш поет Шеллі: “это касается и таланта, и характера, и нравственности, и здоровья, и счастья”. Сам Джордж Байрон писав сам поет друзям: “Теперь я считаю себя человеком, познавшим семейное счастье”.

Під впливом родичів коханої жінки поет почав перейматися політичною ситуацією в країні. Його будинок став таємною базою, де зберігалася зброя, і розташовувався підпільний штаб. Він систематично передавав організації карбонаріїв чималі суми, зароблені літературною працею. Переслідуваний поліцією за свої зв’язки з карбонаріями, Байрон у жовтні 1821 року поїхав до Пізи, а через рік поселився в Генуї.

У 1823 р. в Англії утворився комітет допомоги Греції, і поету запропонували стати представником комітету в Греції, на що він з радістю погодився. Розпочалася кипуча діяльність Байрона – командира одного з повстанських загонів і прославленого митця епохи. В останні роки життя він, за браком часу, писав мало. В січні 1824 р. в Міссолунчі поет відсвяткував своє 36-ліття, відчуваючи (так колись напророкувала йому ворожка), що цей рік стане фатальним. У день народження він написав свій останній вірш:

Вгамуйся, серце. Вибив час.

Нікого нам не зворушить.

Нехай любов обходить нас,

Та нам – любить.

Пожовкли днів моїх листки,

Засох любові цвіт і плід.

Повзуть скорбота й хробаки

За мною вслід…

За волю в гордім цім краю

Борися всупір долі злій.

Знайди в бою і смерть свою, і супокій!

15 лютого 1824 р. у Байрона стався тяжкий напад лихоманки. І коли хвороба вже ніби відступила, раптово навесні 19 квітня 1824 р. молодий поет помер в оточенні розгублених лікарів. Серце Дж. Г. Байрона поховане в Греції, а його прах перевезений на батьківщину.

Байрон тісно пов’язаний з Україною. Саме він увів у свою рідну та загалом європейську літературу образ України та українського героя Мазепи. Він вибрав з життя Мазепи всього-на-всього історію його юнацького кохання до дружини польського магната. Байрон створив певний емоційний, романтичний образ ніколи небаченої землі.

Українські письменники зацікавилися творчістю письменника понад 150 років тому. З того часу інтерес до Байрона не згасав. Улюбленим твором українських письменників був “Каїн “, про це свідчать численні переклади. Першим перекладачем Байрона українською мовою був Микола Костомаров. Багато сказано про прометеївські мотиви у Шевченка, зокрема в поемі “Кавказ”. Пантелеймон Куліш зацікавився Байроном ще в 30-ті роки, пізніше Байрон став для нього в один ряд з Вальтером Скоттом і Шекспіром. В 70-ті роки XIX ст. до перекладів Байрона звертався Михайло Старицький. Він переклав ліричні вірші та уривки, а також частину поеми “Мазепа”. Перекладацьку діяльність Іван Франко розпочав з поеми “Каїн” у 1879 р., Грабовський у 1894 р. переклав поему “Шильйонський в’язень”. Байрон належав до улюблених поетів Лесі Українки, якого вона з захопленням читала і перечитувала, мріяла перекладати. На жаль, ці плани не здійснилися, перекладено “Коли сниться мені, що ти любиш мене” і уривок “Каїна”. Переклади з Байрона здійснювалися і здійснюються, вони розширили уявлення українського читача про масштаби творчості англійського романтика.

Естетичні погляди Байрона:

– правдивість в зображенні дійсності;

– вірність художника інтересам народу;

– мистецтво і боротьба за свободу народу невід’ємні один від одного;

– зображення життя народу – творця історії;

– показ людського характеру в його протиріччя;

– оспівування бунта самотнього бійця проти нікчемних звичаїв і законів суспільства;

– ідеал – захист прав пригнічених народів, наспівування “свобідної гармонійної особистості”;

– гуманізм, який поєднав у собі любов до людей, біль за знехтувані права людини, передбачення “віку свободи”, заклик до знищення тиранів і експлуататорів;

– введення “непоетичної” лексики – сучасної йому наукової, розмовної, побутової мови;

– поєднання поетики (англійської і європейської) з дійсністю.

4. “Українська” та “східна” теми у творчості Дж. Г. Байрона: “Мазепа”, цикл “Східні поеми”. Роман у віршах “Донжуан”

Творчість Байрона за характером створених ним творів у різні роки життя можна умовно поділити на 2 періоди:

– Лондонський період (1807 – 1816 рр.);

– Італійський період (1817 – 1824 рр.).

Перший період – це час романтичної слави, роки успіху, що стали для поета важким випробуванням.

У 1812 р. вийшла його поема Байрона “Паломництво Чайльд-Гарольда” з підкреслено бойовим наступальним характером. Стиль її – ораторський. Твір наповнений окликами, прямими звертаннями до читача, риторичними запитаннями. Поет намагався переконати, запалити читача полум’ям своїх думок та почуттів.

Чайльд Гарольд не міг знайти собі місця у тій духовній і політичній атмосфері, що склалася у 20-роках XIX ст. Йому не мила рідна земля, але й ті країни, які він відвідав, так само надто далекі від ідеального ладу. Португалія та Іспанія постали перед його очима поневоленими наполеонівськими військами. Греція – пригноблена Османською імперією. З протесту цих народів проти неволі постала політична лінія поеми.

Політична тема перших двох пісень розкрила думки й почуття, позицію самого Байрона в історичній та суспільно-політичній ситуації кінця наполеонівського володарювання. Це позиція заперечення. Байрон кипів гнівом, був обурений занепадом, недвозначно закликав народи до боротьби. Особливо різко ці заклики прозвучали у другій пісні. Адже Греція завжди сприймалася в романтичному ореолі, як край поетів і героїв, батьківщина муз, мудрості, божественної мови. Ярмо, в якому опинився грецький народ, нестерпне Байронові як особистий біль, власна рана.

Центральна тема поеми – національно-визвольна боротьба європейських народів. Звісно, що з нею тісно пов’язані теми патріотизму, війни та миру. Тому справжнім героєм перших пісень “Паломництва Чайльд-Гарольда” став герой – борець за національну свободу народів Іспанії, Греції та Албанії.

У фіналі поеми постала символічна картина безкрайого, вічно змінюваного і завжди незмінного моря – безпосереднього свідка нескінченного кругообігу історичного життя людства.

Стремите, волны, свой могучий бег! В простор лазурный тщетно шлет армады Земли опустошитель, человек. На суше он не ведает преграды, Но встанут ваши темные громады, И там, в пустыне, след его живой Исчезнет с ним, когда моля пощады, Ко дну пойдет он каплей дождевой Без слез напутственных, без урны гробовой.

Саме в ці роки (1813-1816) Байрон створив цикл поем, так званих східних або романтичних.

До цього циклу ввійшли такі лірико – епічні поеми: “Гяур” (1813), “Абідоська наречена” (1813), “Корсар” (1814), “Лapa” (1814), “Облога Коринфа” (1816), “Паризина” (1816). “Мазепа” (1818) і “Острів” (1823) створені трохи пізніше.

Події у цих творах в основному відбувалися на Близькому Сході або на Півдні Європи, здебільшого у Греції. У центрі уваги автора – історія романтичного героя, історія, у якій майже завжди центральним був любовний епізод.

Героєм “східних поем” став бунтар – індивідуаліст, який заперечував всі закони свого суспільства, повставав проти людей і Бога. Це типовий романтичний герой, для якого характерні винятковість особистої долі, сильна пристрасть, трагічна любов. У ньому читачі впізнавали самого Байрона. Отже, байронічний герой – це зневірена людина, яка гордо ненавиділа суспільство, що відвернулося від неї, і мстила цьому суспільству. Таким, наприклад, був Конрад – персонаж “східної” поеми “Корсар”:

Обманут, избегаем все сильней,

Он с юных лет уж презирал людей

И, гнев избрав венцом своих утех,

Зло нескольких стал вымещать на всех…

Тиражування цього героя, масове наслідування його в житті і літературі створили течію “байронізм” – неприйняття буржуазних форм існування, протест проти бездуховності нового світу, проти тиранії, пригнічень. При цьому Байрон не був ні прибічником мас, ні оптимістом. Його рішучість боротися самостійно, навіть якщо не було надії на перемогу, тільки міцніла.

Загальні особливості “східних поем”:

– наявність певного сюжету; подана історія героя, часто уривчасто, з недомовками;

– місце дії зображено досить узагальнено, хоча Байрон побував у місцевостях, котрі змальовував;

– картинам природи відведена значна роль (образи моря, скель, дерев, різнобарвних квітів тощо);

– розповідь побудована з окремих епізодів найдраматичнішого характеру так, що пізніші події згадуються перед більш ранніми;

– недомовленість, пробіли в біографії центральних персонажів, глухі згадки про якісь страшні, трагічні події в їхньому минулому створили ореол загадковості, віщували нещастя;

– персонажі (носії зла) гинули чи вмирали від душевного болю;

– головний герой повстав проти людей і Бога: зруйнував чужі долі, розбив серця тих, хто його любив, порушив суспільні закони і моральні норми;

– більшість образів змальована автором так, що викликала подвійні почуття. Вони принесли страждання іншим, але трагічно страждали і самі.

Зразком структурної та образної системи, конфліктів і центральних постатей східних поем стала перша з них – “Гяур”. Події в цій поемі відбувалися у Туреччині (як засвідчено у підзаголовку поеми – “Фрагмент турецької повісті”), Її історичний час визначено у передмові автора, але ніяк не відтворено у тексті. У поемі це час південних лінощів і розкішної знемоги у палаці багатія Гассана, час кривавих сутичок, безкінечно довгих днів спогадів і страждань Гяура у монастирі, години його останньої сповіді. Про головного героя сказано мало. Залишилося невідомим навіть його справжнє ім’я, бо “гяур” – це зневажливе прізвисько “невірного”. Лише в передмові згадано, що він венеціанець. Гяур, певно, зрікся своєї віри і став Магометом. Так він зміг зустріти невільницю Гассана Лейлу, яку пристрасно покохав. Вона відповіла на його почуття і погодилася втекти з ним. Про все це можна лише здогадуватися за натяками, розкиданими у тексті, бо саме з фрагментів складений сюжет. Ще нічого не знаючи про основні події, читач дізнався про важкий сум Гассана за Лейлою – зірницею його гарему. Потім перед читачем постали руїни колись розкішного і затишного палацу Гассана, який загинув у бою. Далі подано фрагмент про те, як уночі група якихось людей кинула далеко в море щось загорнуте у сувій, схоже на тіло. Лише поступово фрагменти могли скластися у цілісну історію. Стало зрозумілим, що заздрісний Гассан убив Лейлу, а “її труп було кинуто у море. Гяур на чолі загону напав на воїнів Гассана, убив свого ворога, а потім сховався від людей і світу в монастирі. Він не спілкувався з ченцями, не молився у церкві, а тому його вважали жахливим грішником, що не розкаявся. Лише перед смертю колишній християнин сповідувався перед святим отцем і розповів про всю безмежність свого кохання до Лейли, загибель якої позбавила його бажання жити, про помсту Гассану, що не заспокоїло його серця.

Поема “Бепо” (1817 р.) відкрила італійський період творчості Байрона. Італійські враження загострила історичне почуття поета. В цей час була створена історична романтична поема “Мазепа” (1818 p.), остання з творів про сильну особистість байронічного типу. Вона значно відрізнялася від “східних поем”: її герой не вигадана загадкова постать, а видатна історична особа, який попри всі випробування і страждання не впав у відчай, а став гетьманом України. Джордж Байрон із симпатією змалював Мазепу, як людину сміливу і могутню, постать романтичну і титанічну. Звичайно, твір Байрона – не історичне відтворення реальної постаті Мазепи, а поетичне уявлення про романтичну, сильну і переможну особистість.

Тема поеми – страждання самотнього і приреченого гетьмана України, ніким не почуте і не розділене.

Ідея – оспівування мужності стоїчної витримки й самовладання у найтяжчих випробуваннях, возвеличення незламності духу під ударами долі.

Сюжет поеми англійський митець запозичив з “Історії Карла XII” Вольтера (1731), де у 4-му розділі йшлося про гетьмана Мазепу та Україну. Твір Байрона складений з розповіді самого героя – Мазепи – стомленому королю Карлу XII про незвичайні пригоди своєї молодості під час перепочинку після Полтавської битви.

Поема мала обрамлення – розгорнутий вступ і короткий висновок, де йшлося про важкі часи для Карла XII і Мазепи після поразки під Полтавою. На шляху своєї втечі від ворогів – переслідувачів невеликий загін зупинився у хащах лісу для перепочину. Мазепа передусім піклувався про свого коня, перевірив зброю, потім сів поїсти і поділився з королем власною вбогою їжею. Щоб розрадити засмученого поразкою монарха, Мазепа розповів епізод зі своєї юності. В останніх рядках твору герой висловив сподівання, що наступного дня вони досягнуть турецького берега Дніпра і врятуються. Могутній старий ліг на голу землю, бо звик спати там, де його застане сон. Він не образився на Карла, що той не подякував йому за оповідь, бо король також був змучений.

У головній частині поеми йшлося також про кохання Мазепи і дружини старого аристократа – Терези. Джорджа Байрона найбільше захопила не історія кохання, а картина помсти і страждань, яких зазнав молодий герой.

Він родом з Поділля, служив пажем Яна Казимира і при його дворі здобув певний європейський чин. Любовний зв’язок юнацьких років з дружиною одного польського магната було викрито, і чоловік його коханки наказав заради помсти прив’язати Мазепу голого до дикого коня і пустити по волі. Кінь примчав його на Україну, назад у степи, напівмертвого від втоми і голоду. Героя взяли до себе місцеві селяни; він довгий час жив у них і відзначився у кількох походах на татар. Завдяки своєму розуму й освіті, він став шанованим серед козаків, його слава з кожним днем зростала, так що, врешті-решт, це спонукало царя проголосити його гетьманом України.

Паралельно з “Мазепою” Байрон працював над поемою “Донжуан” (1818 – 1823 рр.). Цей роман у віршах він розпочав писати в Італії. Автор задумав написати 25 пісень, але встиг написати лише 16 і 14 рядків 17-ої.

Починаючи з 1818 року, поет працював над своїм великим романом у віршах “Донжуан”. Він шукав нових можливостей поєднання лірики й епосу, оновлення епічної форми, її осучаснення. У творі відображено сучасну Байрону епоху, глибоко і правдиво показано життя суспільства.

“Нема героя в мене!…” – так почав Байрон свою поему. Перебравши чимало різних персонажів літератури та історичних постатей, поет зупинився на Донжуані. За ті два століття, які іспанська легенда про Донжуана прожила в літературі та мистецтві до Байрона – в комедіях Тірсо де Моліна і Мольєра та в опері Моцарта, виробилася більш-менш чітка традиція в зображенні легковажного спокусника.

Байронового Донжуана з попередніми поєднували лише одне – любов до жінок і майстерність спокусництва. Та й тут Донжуан Байрона оригінальний: він нікого не покоряв. Він сам ставав постійно знаряддям, жертвою прекрасних спокусниць.

У “Донжуані” автор розкрив глибину людської душі. Тема твору – показ того, як середовище і суспільство формує і впливає на людину. Ідея – викриття основи суспільства – практицизму, схиляння перед грішми, лицемірства і намагання процвітати за рахунок інших.

Пригоди Донжуана викладені у романі послідовно і самі по собі складали цікавий авантюрний сюжет. Герой навчався і виховувався під впливом високоосвіченої матусі, великого педагога і дуже суворої моралістки. Батько був гультяй і рано помер. Та незважаючи на всі зусилля набожної донни Інес, 16-річний Жуан вступає у любовний зв’язок з одруженою жінкою (подругою матері, яка була не набагато старша від Жуана). Щоб пригасити скандал, юнака відправили подорожувати. Потрапивши після аварії корабля на пустий берег одного з грецьких островів, герой став об’єктом ніжного піклування чарівної Гайде – дочки пірата. Молоді закохалися одне в одного, та батько стає на заваді шлюбу улюбленої доньки і продав Жуана в рабство. Одягненого в жіночі шати юнака купили для султанського гарему. Виникла досить двозначна ситуація, бо султан закохався у нову наложницю. Герою, після пікантних пригод із жінками гарему, вдалося з їхньою допомогою втекти. Він опинився біля Ізмаїла, який штурмували війська Суворова, став героїчним учасником штурму на боці російської армії, і генералісимус з дорученням відіслав юнака до Петербурга. Імператриця Катерина II обрала гарненького юного іспанця своїм черговим фаворитом. Щоб позбутися небезпечного суперника, Жуана відіслали з дипломатичною місією до Англії. Там він став своєю людиною у лондонському і провінційному аристократичному суспільстві. Знову опинився у центрі чергової любовної інтриги з чужою дружиною. В середині розповіді про неї оповідь обірвана. Автор “Донжуана” сам наголошував на тому, що головне для нього не пригоди героя, які були лише приводом для того, щоб показати “смішні сторони суспільства” різних країн. У поемі Байрон зробив ніби попередні висновки зі своїх роздумів про долю людини і суспільства, висловив зрілі, виважені думки про все, що його хвилювало як мислителя і людину свого часу, як прихильника іронічних критиків феодалізму і монархії, церкви і суспільної моралі з XVIII ст. Але через хворобу і смерть Байрону не вдалося закінчити роман.

Джордж Гордон Байрон був легендою свого часу і таким залишився до сьогодні.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте своєрідні особливості розвитку англійського романтизму?

2. У чому полягає багатогранність і тематичне розмаїття лірики П. Б. Шеллі?

3. У чому полягає оригінальність Дж. Байрона як особистості і як поета?

4. Розкрийте поняття “байронізм” і “байронічний герой”.

5. Які специфічні особливості “східних” поем можна виділити?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

АНГЛІЙСЬКИЙ РОМАНТИЗМ. ДЖ. Г. БАЙРОН. П. Б. ШЕЛЛІ