Того вечора звичний для віденської Опери аншлаг погрожував стати переаншлагом: по-перше, п’ятниця, по – друге, Моцарт і найпопсовіший з його шедеврів „Дон Джованні”, знаний у нас більше як „Дон-Жуан”, весела драма з елементами тріллера, сценографією Дзефіреллі та, по-третє, красивою смертю у фіналі, річ незмінна для віденської сцени (1869 p. при відкритті Опери грали саме її, з того часу вона, кажуть, жодного сезону не сходила з репертуару). Додам від себе, по-четверте, річ, досить мені відома, впізнавана, що підносить мене у власних очах
і, як кажуть прихильники мовних красивостей, “додає снаги”. Переаншлагу не сталося. Виявляється, у віденській Опері він неможливий. І „стоячих” квитків за смішну ціну в двадцять шилінгів каса продає рівно стільки, скільки може поміститися „стоячих” суб’єктів (студентів, збіднілих аристократів, естетизуючих аскетів, українських письменників та інших роззяв). Ми протиснулися вже майже випадково, в останню часову щілину, менш як за годину перед початком, ухопилися за хвіст омріяної черги, яка, щоправда, рухалася доволі динамічно (сама собою виникла аналогія з відомим „нескінченним людським потоком”
до відомого мерця), супроводжувана з обидвох боків атлетичними службістами в синіх уніформах, по-військовому бездоганними в кожному жесті і по-тайняцькому безжальними до порушників – чого? – черги? порядку? звичаїв? гармонії? Що це не жарти, ми переконалися тут-таки: на наших очах було покарано кількох легковажних зайд, напевно, американців – з ганьбою виставлено за межі храму. Черга рухалася вперед, а службісти час від часу подавали уривчасті безапеляційні команди: „Іти по двоє!”, „Не розтягуватись!”, „Гроші тримати напоготові в руках!”, а потім, уже після купівлі квитків (нам залишилася тільки гальорка, там, угорі, десь аж під стелею), вони раз у раз командували „schnell!”, – що ж, ми надто розслабилися в гостинній Австрії, де кожен кожному всміхається! – а тут слід було справді поквапитись, і гнати чимдуж, бо двадцятишилінговий відвідувач – це майже нелегал, це майже гастарбайтер, це бомж в опері і горе йому, коли він не почує команди „schnell”! Зав’язані на поруччі гальорки різнобарвні шарфи свідчили про те, що й тут ми прогавили, і найкращі серед найгірших місць нам уже не посісти. І все ж – навіть там, збоку, маючи в своєму глядацькому розпорядженні лише половину сцени, кинутий щойно на саме дно цієї дивовижно жорстокої оперної ієрархії, де вартість купленого тобою квитка визначає ступінь проникнення всередину цього складно структу – рованого світу з його ложами, директорами, інтендантами, диригентами, „вишибалами” і примами, з його внутрішньою таємною машинерією, закритою для профанів та ідеалістів, я цілковито і щиро, даруйте на слові, закайфував разом із першими тактами увертюри… І була досконала гра „тих, що в ямі”, і відразу чотири фантастично вдалі (судячи з овацій) дебюти, ну, звичайно, і сам Моцарт, цього разу таки не Вольфганг, а Амадеус, утисячне зіграний на „браво”, а також інші прояви несамовито густої атмосфери вечора. І тривало це понад три години – там, майже під стелею, райська насолода театром, його духом і фантомами, його звучанням, невидимий Комендаторе тяжко крокував сценою, мені залишалось перехиляння через поруччя, витягання шиї, вистукування такту, переживання смерті, переливання енергії – мені залишалась Опера після концтабору….
