Аналіз “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

У 70′х роках ХІХ ст. провідною темою українських письменників було, як уже зазначалося раніше, життя села. Реформа кріпосного права 1861 р., стрімка капіталізація принесли в селянський світ нові проблеми: хлібороб опинився перед складним вибором – господарювати по’старому чи йти в місто на заробітки, зберігати совість, давні моральні устої чи зректися всього цього заради виживання й збагачення, боротися за свої права чи підкоритися жорстокому світові… Відповідно нового забарвлення в літературі набули й характери селян.

Найпомітнішим здобутком нашого красного письменства в розкритті цієї теми вважається роман Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Це був перший “роман з народного життя”, у якому, за визначенням І. Франка, “змальовано майже столітню історію українського села”, розкрито тогочасну дійсність у всіх її складностях і суперечностях.

Історія написання роману

Роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” академік О. Білецький назвав “будинком із багатьма прибудовами і надбудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом”. Чому? Відповідь на запитання приховує історія створення цього широкого епічного полотна.

Поштовхом для написання роману став розлогий нарис Панаса Мирного “Подоріжжя од Полтави до Гадячого”, за основу якого взято розповідь візника

про місцевого розбійника Василя Гнидку (цю історію письменник почув по дорозі до батьків на Великодні свята 14 квітня 1872 р.).

Нарис було надруковано у львівському журналі “Правда” в 1874 р. У ньому розповідається, як заможний і здібний селянин із Заїчинців Василь Гнидка організував банду й кілька літ тримав у постійному страху чотири повіти. Панас Мирний назвав Гнидку “безталанною дитиною свого віку, скаліченим виводком свого побиту”, адже йому Бог дав розум і силу для добрих справ: “На все вдатний, до всього здався, чи до ремества, чи до роботи якої – його пошли, йому дай. Сам чоботи шив, у млині знав діло, і стрілець з його запаленний був!”

У нарисі Панас Мирний розглядає людину як сукупність суспільних відносин, але Іван Білик порадив братові інший погляд: “Прочитай ще раз “Чіпку” – і ти побачиш, що життя, виведене в повісті, жахливе. Але хіба ж теперішнє життя не являє собою нічого, крім п’янства, дурості, заздрості, розбою, вбивства?” Критик переконував брата, що суспільство тримається не на грішниках, а на святих, “воно тримається людською сутністю людини, а не звірячою. Звіряча сутність – злочини – лише є протестом проти мерзенного устрою людської сутності. Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Йов)”. Так метафора з біблійної Книги Йова, яку підказав Іван Білик, стала назвою майбутнього роману.

У листопаді 1872 р. Панас Мирний закінчив повість “Чіпка” – першу редакцію майбутнього роману, напи’ сану на основі нарису. Згодом письменник відгукнувся на заклик брата створити “народний роман на основі щирого реалізму”. Сам Іван Білик також долучився до роботи над новою версією твору. У романі переплелися два художні підходи – публіцистичний (Іван Білик віддавав перевагу соціальному аспекту) і суто художній (Панас Мирний). Тому в історії української літератури обох братів Рудченків уважають співавторами твору. Під час доопрацювання задуму автори все більше загли’ билися в історію, унаслідок чого й з’явилися ті “прибудови”, про які писав академік О. Білецький. Після переробки повість стала широкоформатним, панорамним, реалістичним романом, час дії у якому сягає від катерининських часів до пореформених 1860′х років.

Через сумнозвісний Емський указ 1876 р. роман зумів надрукувати Михайло Драгоманов тільки за кордоном – у Женеві в 1880 р. на кошти українських громад. Після виходу твір відразу потрапив до списку книжок, заборонених у Російській імперії. Уперше легально роман було опубліковано в 1903 р. в журналі “Киевская старина” під назвою “Пропаща сила”.

Ідейно-тематичний зміст

Роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” став першою в нашому письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею – народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення (воли б не ревли, якби ясла були повні), але разом із тим за допомогою насильства світ не вдосконалиш. Відповідаючи на зло злом, людина лише посилює його й замикає в коло, з якого немає виходу.

Сучасні літературознавці визначають тему роману як зображений на широкому суспільному тлі життєпис злочинця Чіпки від його народження до ув’язнення на каторгу. Цікаво, що в радянських підручниках і посібниках дещо інакше формулювали тему цього твору: “Зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні й під час проведення реформ, що розпочалися 1861 р.”.

Жанрові й стильові особливості твору

У романі порушено суспільно значущі соціальні проблеми, тому за характером він соціальний. Крім того, соціальні процеси зображено через психологію героїв, їхні думки, прагнення й переживання, звідси глибокий психологізм. Отже, це яскраво виражений соціально-психологічний роман.

Ця жанрова форма роману – надбання реалістичного мистецтва. Найвидатнішими майстрами роману стали О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. У реалістичному полотні Панаса Мирного та Івана Білика трапляються й романтичні вкраплення, особливо в першому ліричному розділі “Польова царівна”.

Поява соціально’психологічного роману засвідчує зрілість літератури й культури того чи того народу.

Композиція і сюжет

Композиція роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” складна: він має чотири частини, тридцять розділів.

Основні сюжетні лінії роману: •

Рід і життя Чіпки; •

Рід і життя Максима Гудзя; •

Грицько і його дружина; •

Пани Польські; •

Історія села Піски.

Сюжетні лінії то розгортаються окремо, то перетинаються. Усі вони розвиваються на тлі суспільно’історичних подій і тісно з ними пов’язані. Початок роману ліричний та ще й з інтригою: у першому розділі (“Польова царівна”) автори знайомлять нас із Чіпкою, Галею, Мотрею, але хто вони і чим живуть – ми ще не знаємо. А вже далі розповідається про батьків Чіпки, його дитинство і юність, а також про Грицька й Христю. Перша частина переважно виконує роль експозиції.

А ось друга частина переносить читача в далеку історію закріпачення села Піски, яка в основному розвивається трьома сюжетними лініями: історія села, роду Максима Гудзя і панів Польських. Отже, перші дві частини – це фактично експозиція й передісторія.

Зав’язку автори подали аж у третій частині, яка починається розділом з промовистою назвою “Нема землі”, – тут Чіпка Варениченко втрачає землю. Саме з цього моменту й починається напружений розвиток подій, що досягає кульмінації в епізодах реакції Чіпки на вигнання його із земства, у його духовному зламі. І відразу після кульмінації йде розв’язка – винищення козацької родини Хоменків і арешт головного героя.

Особливої уваги заслуговує друга частина роману, яка забезпечує йому панорамність, до того ж вона найбільш самодостатня. Крізь призму долі села Піски в ній показано понадстолітню українську історію. Тут ідеться про перетворення козаків на “покірних волів”. Згадуються історичні події: скасування гетьманщини; гайдамаччина; зруйнування Січі генералом Текелієм, Очакова – турками; польське повстання під проводом Костюшка; запровадження Катериною ІІ кріпацтва на землях України; повстання декабристів (“тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала…”) і навіть революційна хвиля 1848 р., що прокотилася Європою.

Козацька слобода Піски втрачає волю. Село віддають колишньому шляхтичуполяку, який вислужився в російській армії до генерала. Селян же за принципом “поділяй і володій” ділять на козаків і “генералових”.

У другій частині оповідь ведеться за законами хроніки. У ній з’являються нові персонажі, як, наприклад, останній січовик Мирон Гудзь, чия туга за волею передалась онукові Максимові. З хроніки Пісок виринає й історія Чіпчиного батька Івана Вареника, незаконнонародженого панського сина. Час від часу оповідь набуває сатиричного забарвлення. Саме в такому ключі змальовується зверхня щодо піщанських “хахлів” і “мазеп” генеральша та її “кацапський” почет. Проте й сцени, у яких селяни принижуються перед панею, теж не позбавлені гірких сатиричних нот. Сумирність “волів” викликає в авторів роману досаду.

Співавторство Івана Білика виявилося, вочевидь, у наповненні роману історичним і суспільствознавчим змістом. Немало місця в другій частині відведено сторінкам, присвяченим трудам і дням українського селянина. Щодо персонажів, то на перший план тут усе помітніше виступає Максим Гудзь з його баламутством, історією перебування в “некрутах” (тобто – у москалях) і потім поверненням у рідне село. Загалом друга частина сюжетно мало пов’язана з трьома іншими. “Прив’язкою” виступає та обставина, що Максим Гудзь – батько Галі, майбутньої дружини Чіпки Вареника. Суттєвим є також вихід через ретроспекції на значний історичний часопростір.

Образна система. У центрі роману – образ Чіпки. Його історія займає три частини твору. Чіпка (Ничипір) Варениченко – найпомітніший, особливо детально виписаний образ революціонера, бунтаря у вітчизняній літературі другої половини XІX ст. Панас Мирний та Іван Білик докладно простежили, як потенційно добру, чулу, чесну й совісну людину затята революційність, мстивість неминуче веде до страхітливого морального краху. Доля, суспільство справді вкрай несправедливі до Чіпки. Однак чи можна через це зневірюватися й мстити? Він обирає саме такий шлях. Безвихідне узагальнення “немає правди на світі” підказує йому прямо більшовицьку ідею: “Куди не глянь, де не кинь, – усюди кривда та й кривда! Коли б можна, – увесь би світ виполонив (себто виполов, знищив. – Авт.), а виростив новий! Тоді б, може, й правда настала!”

Разюче символічна кінцівка роману: Чіпки зрікаються, його проклинають і Галя, і мати – найдорожчі люди, для яких, власне, він і шукав ножем правди й щастя. З пекучим докором на устах: “Так оце та правда?” – дружина накладає на себе руки. А мати сама віддає на кару свого сина-зарізяку, аби зупинити його сатанинство. Адже для Мотрі Господня заповідь (“Не убий” – заповідь добра, любові до ближнього) вища, ніж материнські почуття. Зрозуміло, і Мотря, і Галя – то сама Україна, душа народу нашого, що однозначно відкидає кривавий шлях боротьби з несправедливістю.

Автори наголошують, що, попри все, Чіпка міг зробити й інший вибір. Життєві умови, які формували його як особистість, не такі вже й однозначні, одновимірні. Якісь обставини тягли Варениченка в прірву морального занепаду, а інші оберігали його від “слизької дороги”.

Негативні впливи:

Дитинство байстрюка
отроцтво наймита
відсудження землі
концепція Пороха про панування неправди у світі
лихе товариство, що штовхало до злодійства
поразка в земській боротьбі проти панства

Позитивні впливи:

Добродійна поведінка й повчання баби Оришки й діда Уласа
кохання до Галі, яка є символом краси
материні протести проти непристойної поведінки сина
родинний затишок
обрання Чіпки в земство
господарські успіхи

Отже, негативні й позитивні впливи в житті Чіпки зрівноважені – це значить, що не самі лише зовнішні причини штовхали його на “слизьку дорогу”.

Злети й падіння Чіпки Вареника нагадують синусоїду. Його звивистий шлях має принаймні чотири виразні віхи.

1. Ідилія. З неї починається роман. Знайомство з Чіпкою відбувається в момент, коли до нього приходить кохання до “польової царівни” Галі.

2. Душевний занепад. У Чіпки незаконно відсуджують землю – і він із властивою йому категоричністю вирішує, що “правди немає!”. Після цього Чіпка запиває, зв’язується з “трійцею” сільських гультіпак і мріє про помсту кривдникам. Уже тепер він ладен чинити розбій. Утім, це ще не остаточне спустошення душі.

Усе, що відбувається з Чіпкою, найкраще розуміє Христя, дружина Грицька Чупруненка. Вона каже, що Чіпка – це “боляща душа”. Справді – боляща, адже йдеться про неприйняття неправди, болісну, імпульсивну реакцію на “дурні умови”, про бунт, хоч і химерний. У Чіпці живе органічне хліборобське начало, яке теж нагадує про себе (добро він легко спускає з рук, а хліб продати не може!).

3. Нова ідилія. “Воскресіння” Чіпки мотивується:

А)його розчаруванням у дружках’гультіпаках;

Б) докорами сумління, каяттям перед матір’ю, якій він завдав страждань;

В) тугою за звичайним людським щастям.

Чіпка стає полотенщиком Никифором Івановичем – поважною комерційною людиною. Він прагне служити громаді й навіть балотується до земської управи.

4. Катастрофа. Її причина – комедія з виборами до управи, ще одна неспведливість, якої Чіпка стерпіти не в силі. Образа, тяжке почуття пережитої кривди породжують злість, стають рушієм тотальної помсти. Сам того не помітивши, Чіпка виходить на розбійницький шлях, вороття з якого вже немає.

Звісно, “дурні умови” в цій драматичній історії відіграли не останню роль. Проте вони однакові для таких різних людей, як Чіпка Вареник і Грицько Чупруненко. Тим часом Грицько – сумирний, терплячий хазяїн, а Чіпка – бунтар, правдоборець, який, зрештою, виявляється “пропащою силою” (ще одна опозиційна пара героїв у Панаса Мирного).

Розбійництво Чіпки, отже, коріниться в його індивідуально’психологічних особливостях, розкритих письменниками надзвичайно цікаво.

У сцені першої зустрічі з героєм автори виокремлюють кілька містких психологічних портретних деталей: “Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах і селах. Одно тільки в нього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою…” Туга – це складне, змішане почуття, яке вбирає тривогу, сум і нудьгу. У “хижій тузі” Чіпки вгадується передвістя його подальшої долі. У цій деталі – і натяк на майбутню трагедію Чіпки, його пропащість, і обіцянка чогось зловісного.

Що ж до причин такої незвичайної туги молодого Чіпки Вареника, то й вони очевидні: •

Комплекс байстрюка;
пережиті дитячі образи, що позначаються на поведінці й душевній структурі хлопчика (невеселе, вовчкувате, тихе…); •
суперечливість реакцій і душевних поривів малого Чіпки: він прагне бути добрим, здатен поетично відчувати красу – і легко засліплюється якимось почуттям, буває жорстоким (як в епізодах із горобцями чи з Бозею, зобра’ женим на іконі); •
мимовільна жорстокість, імпульсивність, безоглядність, притаєна злість – цим рисам Чіпки автори приділяли належну увагу в “дитячих” розділах роману; •
Чіпка – не такий, як усі; для Грицька він узагалі “парень добрий, та тільки чудний собі”.

Те, що Чіпка випадає із загального ряду, теж зумовило моторошне перетворення правдошукача на розбійника.

Грицько Чупруненко мав приблизно такі ж стартові позиції, як і Чіпка, чи навіть гірші: сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички-удови, а вже потім у діда Уласа. Його життя в підпасичах таке ж, як і в Чіпки, – голодне роздолля із сухарями чорними, як земля. Деякі його риси про’ мовисто виявляються вже в дитинстві: десь не було видно Грицька, коли вовк на отару напав; “сидів, рота роззявивши, коли дід повідав, що пани знову забирають його до двору, і не журився долею Уласа”.

Разом із тим хлопець виростає роботящим, адже мріє жити заможно, мати чепурненьку, хазяйновиту жіночку і “діток маленьких коло неї”. “Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда”. Мав намір одружитися з багачкою, але з того нічого не вийшло, узяв собі сусідську наймичку Христю. “І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою”, яку старші молодшим за приклад ставили (сироти, наймити, а стали хазяїнами!).

Одначе автори роману мають сумнів щодо того, чи треба з Грицька брати приклад, бо його життєва філософія – “своя сорочка ближче до тіла”. Найяскравіше вона дала про себе знати під час розправи з кріпаками: на заклик Чіпки заступитися за кривджених Грицько, не сказавши ні слова, зник у чужому городі, а вдома хвалився перед Христею своїм “вчинком”, називав кріпаків злодіями й голотою.

Дружба Грицька з товаришем дитинства “коливається”, як стрілка барометра: коли він повернувся із заробітків з грошима, то гордував Чіпкою, коли ж Варениченко поправив господарство, Грицько поновив із ним товариські стосунки.

Дуже привабливий зовнішністю й молодечим запалом Максим Гудзь: “Як же дійшов до літ та убрався у силу, – біда з ним та й годі! Високого зросту, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця – повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, лискучим усом, – він був перший красень на селі”. Ні Максим, ні його батьки не знали кріпацької неволі (його дід Мирін зумів свого часу відстояти козацьке звання): тому родина жила у відносному достатку. Максим виростав жвавим і непостійним: за все брався із запалом і швидко охолоджувався до тієї чи іншої роботи. Найбільшою розвагою для нього, малого, була гра в бої з татарами. Так він виховував у собі сміливість, яка виразно виявилася в поєдинку з панським бугаєм. У парубоцькому віці Максим верховодив усіма: красивий, сильний, веселий, сміливий, гострий на язик хлопець подобався всім ровесникам.

Однак витівки його ставали все дошкульнішими: заніс ворота на верх дуба, вимазав удові дьогтем ворота, звів молоду дівчину… А коли полюбив горілку й почав допікати кріпакам, батько змушений був віддати Максима в солдати.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Аналіз “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”