Аналіз п’яти “портретних” глав у романі “Мертві душі”

Восени 1835 року Гоголь приймається за роботу над “Мертвими душами”, сюжет яких, як і сюжет “Ревізора”, був йому підказаний Пушкіним. “Мені хочеться в цьому романі показати хоча з одному боку всю Русь”, – пише він Пушкіну. Пояснюючи задум “Мертвих душ”, Гоголь писав, що образи поеми – “нітрохи не портрети з незначних людей, навпроти, у них зібрані риси тих, які вважають себе краще інших”. Напевно, саме тому поняття ” Мертві душі ” у гоголівській поемі постійно міняє свій зміст, переходячи з одного в іншій: це не тільки померлі кріпаки, купити які вирішив аферист Чичиков, але й духовно омертвілі поміщики й чиновники

Центральне місце в першому томі займають п’ять “портретних” глав (із другий по шосту). Цього глави,- побудовані за однаковим планом, показують, як на грунті кріпосництва складалися різні типи кріпосників і як кріпосне право в 20- 30-х роках XIX століття, у зв’язку з ростом капіталістичних сил, приводило поміщицький клас до економічного занепаду. Гоголь дає ці глави в певному порядку. Безгосподарного поміщика Манилова (2 глава) поміняє дріб’язкова Коробочка (3 глава), безладного марнотратника життя Ноздрева (4 глава) – скупий Собакевич (5 глава). Завершує цю галерею поміщиків Плюшкин – скнара, доведший свій маєток і селян до повного руйнування

З великою виразністю в “портретних” главах

дана картина занепаду поміщицького класу. Від дозвільного мрійника, що живе у світі своїх мрій, Манилова, до “дубинноголовой” Коробочки, від її – до відчайдушного марнотрата, брехунові й шулерові Ноздреву, далі – до оскотинившемуся кулака Плюшкину веде нас Гоголь, показуючи все більше моральне падіння й розкладання представників поміщицького миру. Поема перетворюється в геніальне викриття кріпосництва, того класу, що є вершителем доль держави

Галерея портретів поміщиків відкривається образом Манилова. “На погляд він була людина видний; риси особи його не були позбавлені приємності, але в цю приємність, здавалося, надто було передано цукру; у прийомах і зворотах його було щось запобігливі розташування й знайомства. Він посміхався заманливо, був білявий, із блакитними очами”. Раніше він “служив в армії, де вважався скромнейшим, деликатнейшим і образованнейшим офіцером”. Живучи в маєток, він “іноді приїжджає в місто… щоб побачитися з образованнейшими людьми”. На тлі мешканців міста й маєтків він здається “досить увічливим і чемним поміщиком”, на якому лежить якийсь відбиток “напівосвіченої” середовища. Однак, розкриваючи внутрішній вигляд Манилова, його характер, розповідаючи про його відношення до господарства й. времяпрепровождении, малюючи прийом Маниловим Чичикова, Гоголь показує цілковиту порожнечу й нікчемність цього “существователя”.

Письменник підкреслює в характері Манилова його слащавую, безглузду мрійність. У Манилова не було ніяких жвавих інтересів. Він не господарював, передоручивши його прикажчикові. Він навіть не знав, чи вмирали в нього селяни із часу останньої ревізії. Замість тінистого саду, що звичайно окружали панський будинок, у Манилова “тільки п’ять-шість беріз…” з рідкими вершинами

Своє життя Манилов проводить у ледарстві. Він відійшов від усякої праці, навіть не читає нічого: два роки в його кабінеті лежить книга, закладена все на тої ж 14-й сторінці. Своє неробство Манилов скрашує необгрунтованими мріями й безглуздими “прожектами” (проектами), начебто будівлі підземного’ ходу в будинку, кам’яного мосту через ставок. Замість теперішнього почуття – у Манилова “приємна посмішка”, замість думки – якісь нескладні, дурні міркування, замість діяльності – порожні мрії

Іншим представником “мертвих душ” у поемі ми назвемо Плюшкина. Це “діра на людстві”. Все людське вмерло в ньому, у повному розумінні слова це мертва душа. До такого висновку веде нас Гоголь, розвиваючи й поглиблюючи тему духовної загибелі людини. Сільські хати села Плюшкина мають вигляд “особливої старості”, панський будинок виглядає “інвалідом”, бревенчатая бруківка зробилася непридатним. А який хазяїн? На тлі жалюгідного сільця перед Чичиковым стала дивна фігура: не те мужик, не те баба, в “невизначеному платті, схожому на жіночий капот”, такому рваному, замасленому й заношеному, що “якби Чичиков зустрів його, так причепуреного, де-небудь у церковних дверей, те, імовірно, дав би йому мідний гріш”.

Але не жебрак стояв перед Чичиковым, а багатий поміщик, власник тисячі душ, у якого комори, комори й сушильні повні були всякого добра. Однак все це добро гнило, псувалося, перетворювалося в потерть. Відносини Плюшкина до покупщикам, його ходіння по селу за збором усякої дряни, знамениті купи мотлоху на його столі й на бюро виразно говорять про те, як скнарість приводить Плюшкина до безглуздого накопичення, що приносить його господарству одне руйнування. Усе занепало, селяни “мруть, як мухи”, десятками значаться в перегонах. Безглузда скнарість, що панує в душі Плюшкина, породжує в ньому підозрілість до людей, недовіра й ворожість до вся навколишнього, жорстокість і несправедливість по відношенню ккрепостным.

У Плюшкина немає ніяких людських почуттів, навіть батьківських. Речі для нього дорожче людей, у яких він бачить тільки шахраїв і злодіїв. “І до такої незначності, дріб’язковості, гидоти міг снизойти людина!” – викликує Гоголь

Вся галерея образів, дана в першому томі “Мертвих душ”, переконливо розкриває внутрішню злиденність і відсталий, затхлий вид кріпосників-душевладельцев. Герої Гоголя – не Онєгіни й Печорины, а те помісне дворянство, що представлене на балі в Ларіних. “Мертвим душам” поеми протипоставлений “живі” – народ талановитий, працьовитий, багатостраждальний. Із глибоким почуттям патріота й вірою у велике Майбутнє свого народу пише про нього Гоголь. Він бачив безправ’я селянства, його принижене положення й те отупіння й здичавіння селян, які з’явилися результатом кріпосного права. Такі дядько Митяй і дядько Миняй, кріпосна дівчинка Пелагія, що не відрізняла, де право, а де лево, плюш-кинские Прошка й Мавра, забиті до крайності

Але й у цій соціальній пригніченості Гоголь бачив живу душу “жвавого народу” і моторність ярославського мужика. Він із замилуванням і любов’ю говорить про працьовитість народу, сміливості й видали, витривалості й спразі волі. Кріпосний богатир, тесля Пробка “у гвардію годився б”. Він виходив із сокирою за поясом і чоботями на плечах всі губернії. Каретник Михей створював екіпажі незвичайної міцності й краси. Пічник Милушкин міг поставити піч у будь-якому будинку. Талановитий швець Максим Телятників – “що шилом кольне, то й чоботи, що чоботи, те й спасибі”. А Ере-Мей Сорокоплехин “одному оброку приносив по п’ятистах рублів!”.

От випадний кріпак Плюшкина Аба-Кум Фыров. Не витримала його душу гніта неволі, потягнуло його на широкий волзький простір, він “гуляє галасливо й весело на хлібній пристані, порядившись із купцями”. Але нелегко йому ходити з бурлаками, “тягнучи лямку під одну нескінченну, як Русь, пісню”. У піснях бурлак Гоголь чув вираження туги й прагнення народу до іншого життя, до прекрасного майбутнього

Гаряча віра в сховані до часу, але неосяжні сили всього народу, любов до батьківщини, дають Гоголю сили вірити в неї велике майбутнє


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Аналіз п’яти “портретних” глав у романі “Мертві душі”

Categories: Нові твори

Links