Аналітична проблематика в книзі Дмитра Галковского “Нескінченний тупик”

Галковский Дмитро Євгенович (р. 1960) – філософ, письменник, публіцист. Закінчив філософський факультет МГУ. Автор книги “Нескінченний тупик” (1988), п’єси “Каша із сокири” (1991-1997) і статей, опублікованих у періодиці в 90-і рр. З 1996 р. видає журнал “Розбитий компас”. Представник третього покоління росіян постмодернистов.

Сама значна фігура серед постмодернистов нового покоління – Дмитро Галковский, автор книги “Нескінченний тупик” (1988).

У книги Галковского й нещаслива, і щаслива літературна доля. Нещаслива тому, що в повному обсязі авторові вдалося неї видати тільки через дев’ять років після завершення. У машинописному виді й ксерокопіях текст книги ходив по руках. Окремі частини “Нескінченного тупика” публікувалися в різних періодичних виданнях, не даючи адекватного подання про написаний. Щаслива ж тому, що книга виявилася заміченої, викликала величезний інтерес, принесла авторові популярність

До постмодернізму Галковский прийшов не свідомо, а навіть не підозрюючи про цьому, – завдяки тому типу особистості, яким володіє, а ще точніше – завдяки типу мислення: нелінійного, структурно-сумісного, котрий йому властивий

Метафорична характеристика такого типу мислення дається в “Вихідному тексті” роману “Нескінченний тупик”: “Образно говорячи, структура статті схожа на голландський сир, нарізаний тонкими скибочками. Кожна шар-скибочка містить кілька ключових фраз-символів. Через діри їхньої символізації, тобто свідомості, дешифрування, можна перескочити або вивалитися на інший рівень, інша скибочка”.

Не користуючись постструктуралистской термінологією, “своїми словами” Галковский розвиває теза “свідомість як текст”: “Я говорю тільки про себе. Навіть у батьку – я сам. Про світ звужу по “я” філософів і письменників; про їх “я” – по тимі людям, яких знав (а знал-то я реально, мабуть, тільки одного батька); про їх, у свою чергу, по своїй біографії; і нарешті про себе – як про “я”, що і є миром, по книгах, написаним цими ж самими філософами й письменниками. Це нескінченний тупик”.

Текст книги – безмежний простір цитації. Значну частину обсягу тут займають цитати у власному розумінні слова: дослівні витяги з літературних творів, історичних, релігійно-філософських, культурфилософских, психоаналітичних робіт. Цитуються Пушкін, Лєрмонтов, Гоголь, Л. Толстой, Достоєвський, Салтиков-Щедрин, Чехов, Киреевский, Соловйов, Розанов, Бердяєв, С. Булгаков, Флоренский, Тичин, Ницше, Шпенглер, Фрейд, Юнг і багато хто, багато інші

“Я мислю цитатами. Це страшно. Але ще страшнее, що ці цитати не мають самостійного змісту. Я говорю тільки про себе. Не про Росію, не про Розанове, а тільки про себе. Я трансформую в реальність свій внутрішній досвід за допомогою непрямих цитат. Кожна цитата – дзеркальце, що відкидає на мене сонячний зайчик. У результаті крізь словесний туман проступають неясні контури моєї свідомості”, – говориться в “Вихідному тексті” (Континент, 1994, № 81, с. 298). Галковский дає згусток думок цитируемого особи, екстракт чийогось стилю, і в той же час цитати в чого “просвічують, і крізь їхній хітиновий панцир видний внутрішній мир, чого у звичайних умовах не буває”.

У примітці № 19 “Нескінченного тупика” говориться про такий можливий варіант розвитку російської культури, як створення добутків, змонтованих з одних цитат, по типі “килимів” цитат епохи еллінізму

Але й у тих випадках, коли впрямую не цитує, Галковский розглядає життя крізь призму літератури, і не тому, що цього хоче, а тому, що знає: те, що він спостерігає в реальній дійсності, “уже відбувалося” – те в “Смерті Івана Ілліча” Л. Толстого, то в “Записках з підпілля” і “Бісах” Достоєвського, те в “Душечке” Чехова, то в “Історії хвороби” Зощенко… Таким чином, Галковский як би підтверджує справедливість слів Барта: “Життя лише наслідує книги”.

“Пильне читання” дозволяє Галковскому зауважувати багато чого, що не зауважувалося іншими. Наприклад, він виявляє не тільки новаторське, але й “тавтологічне” у творчості Достоєвського (що є часткою случаємо “тавтологічності” культури взагалі): “Крім усього іншому, доступного й іноземному читачеві, виникає особливе почуття дивної гармонійності й повного розчинення в авторських думках. Самі сокровеннейшие фантазії, самі витончені страсті у всьому їхньому спектрі, від піднесених до низинних, все це дивно точнісінько відповідає індивідуальним вигинам російського “я”. Повторюю, це дивне, ні із чим не порівнянне почуття повної відповідності, що робить Достоєвського зовсім особливим, інтимно росіянином письменником. І це, це тло, у ньому головне. “Інше всі “було””. У Бальзака, Диккенса, Шиллера, Гете, Шекспіра, Сервантеса, нарешті Тургенєва, Толстого й інших. Але от цього російського “мясца”, російського “духу” – не “Духа” Гегеля, а духу, що довбня-яга в себе в хатинці зачула, – ні в кого до нього не було. Тільки, може бути, у Гоголя мало-мало вгадується”. “Інше всі “було”” Галковского еквівалентно “певним типам уже баченого, уже читаного” Барта, тобто поняттю літературних кодів, і свідчить про великий ступінь наближеності до постструктурализму/постмодернізму в розумінні специфіки культури

По-своєму, парадоксально, часто врозріз із загальноприйнятим Галковский коментує цитируемое, причому коментування переростає в культурфилософские міркування, що захоплюють широке коло проблем

Як пояснює автор “Нескінченного тупика”, створюючи книгу, він переслідував мети не літературні, а інтелектуально^-філософські. Але, щоб “здійснити рідною мовою, загалом, глибоко НЕРОСІЙСЬКИЙ дарунок філософського мислення” 313, через недостатню розробленість мови російської філософії вирішив використати російську літературну мову, винятково багатий, гнучкий, багатозначний. “Мої дії, – сказав Галковский в одному з інтерв’ю, – це дії філософа в країні з низьким розвитком інтелектуальної культури, але з гіпертрофованим розвитком, скажемо так, “засобів передачі емоцій”. Я для себе роблю умовиводу, але доношу їх до читацької аудиторії на іншій мові – мовою російської літератури”.

Здійснюючи свій намір, Галковский вийшов за межі як філософії, так і літератури в якийсь прикордонний простір філософії-літератури, де мови філософії й літератури (а також супутні останні мови эссеистики, публіцистики, щоденникових записів) представлені як рівноправні. У цьому він немов треба заклику теоретиків постструктурализма до перетинання границь, до ближению науки з літературою, що відзначали також, що й література, рятуючись від заштампованности, увесь час як би йде від самої себе й все нове в ній створюється на границях. “Адже границі між художнім і внехудожественним, між літературою й не літературою й т. п. не богами встановлені раз і назавжди. Усякий спецификум історичний. Становлення літератури не є тільки ріст і зміна її в межах непорушних границь спецификума; воно зачіпає й самі ці границі”, – указує Михайло Бахтин.

“Нескінченний тупик” ми вправі розглядати як явище пари-літератури

Галковский дає власний варіант створеної Борхесом літературної форми у вигляді приміток до неіснуючого тексту. Але форму, що Борхес використав у добутках малого жанру, автор “Нескінченного тупика” поширив на книгу в півтори тисяч сторінок, з’єднуючи в одному тексті енциклопедичний по багатству й розмаїтості матеріал, “розосереджений” у Борхеса в безлічі оповідань і есе. Уже в цьому проявляються такі специфічно російські якості, як надмірність (перевищення міри у всьому), надмірність (неощадлива, безкорислива витрата сил, енергії), гігантизм (пристрасть до вражаючими своїми масштабами).

Аналітична проблематика в книзі Дмитра Галковского “Нескінченний тупик”