Жила-Була жаба. Вона жила у маленького круглого озера. Ось одного разу вийшла зі свого будинку й приг-скік по берегу, приг-приг - у ліс заглянула, скік-скік - дорогу додому втратила.
Метнулася туди, кинулася сюди й потрапила на мурашину стежку.
Мурахи десятками підхопилися їй на спину, сотнями вцепились у живіт.
- Ква-А, - заплакала жаба, - кво-о... Как-ак не соромно заблудлого кривдити, голодного кусати?
Мурахам стало совісно. Зстрибнули вони на землю, низько жабі поклонилися:
- Шановна тіточка! Подаруйте до нас у гості - їжу нашу покуштуйте, питво наше пригубьте.
Прийшла жаба до мурах, села на почесне місце. Їла й пилка, пісні співала й бесіду вела, про що говорила, сама не зрозуміла - так багато меду випила. Де сиділа, там і заснула.
Прокинулася, коли сонце високе піднялося. Мурахи давним-давно на роботу пішли, тільки один муравьишка забарився - він після вчорашнього бенкету чашки-ложки забирав.
- Будь ласка, влізь на цю модрину, - попросила жаба, - колом подивися. Не чи побачиш ти, у якій стороні мій будинок, моє кругле озеро...
Мураха влізла на дерево, у усі сторони подивився й говорить:
- Геть там, на заході, блищить ваше озеро. Якщо прагнете, проводжу вас туди самою короткою дорогою.
- Ка-Який ти добрий!- обрадувалася жаба.- Підемо, підемо скоріше. Удома я тебе добре почастую.
- Дорогу показати можу, - відповів муравьишка, - але пригощатися не стану. Ми, мурахи, не працювати, не відпочивати поврозь не вміємо.
- Добре, добре, нехай усе йдуть до мене у гості. Тільки б додому засвітла добратися.
Мураха спустилася з дерева й побіг до озера. Жаба приг-приг, скік-скік за ним, а за жабою
Мурахи, як струмком, потекли - усе-усі, скільки їх було у цьому мурашнику, і у сусідніх, і у далекі. Із усього ліси зібралися до жаби у гості.
Ось прийшли до озера. Обернулася жаба, а на березі чорно. Стільки мурах, що й трави не видне.
У жаби ока витріщили: "Що тепер робити? Сама ж усіх покликала..."- Ква-А, ка-ак я рада! Почекайте мене тут на березі, а я щодо пригощання розпоряджуся. Та бултих у воду!
Мурахи день коштують чекають, два дні чекають, а жаби й не видне. На сьомий день розсердилася мурашина матка.
- Ну, - говорить, - лягушкиного пригощання чекати - з голоду вмреш.
Затягла вона потуже пояс на порожньому черевці й пішла додому.
Усі мурахи теж пояса підтягли й розбрелися по своїх мурашниках.
З тих пір і понині ходять мурахи перетягнені туго-натуго.
А ока у жаби так і залишилися випнуті.