Алішер Навої Поезії


Алішер Навої
Поезії
Перекладач: Микола Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975
Фархад і Шірін. Розділи з поеми
Про те, як Фархад бився зі змієм
Звільнив вітрець од диму ночі світ,
Звела скарбниця ранку срібний щит,
З печери ночі сонце ізійшло,
Мов з пащі змія огняне жало.
Тоді Фархад, потоки сліз ллючи,
Омився весь в цім чистому ключі
І став усі поради мудреця
Виконувати ревно до кінця:
Лицем сумирно до землі приник
І господу молився мандрівник,
Благаючи, щоб дав ласкавий бог
Зазнати врешті щастя перемог,
А після, впавши батькові до ніг,
Просив його, щоб батько допоміг,
Щоб захист він йому в молитві дав,
Благословення сину в битві дав.
Роздер хакан1 від горя шати враз
І весь нарід почав ридати враз.
Фархад прощення від царя благав,-
Не від царя! – від всіх вояцьких лав.
Так заридали і війська, і шах,
Що гук ішов луною в небесах.
Як цар зірок, царевич став ясний,
Його скакун – немов небесний змій;
Так бойовою зброєю укрив
Він стан стрункий, що й сонця блиск затьмив.
Поклавсь на божу оборону він,
Погнав коня навстріч дракону він,
А хан, узрівши, що рушає син.
Помчав за ним з вояцтвом навздогін.
І ось Фархад відчув з страшних ознак,
Що в лігво змія мчить його румак:
Долина чорна, як густа смола.

/> Як пітьма ночі, перед ним лягла.
Як день розлуки, як одвічна тьма,
Як смертний час, була вона німа.-
Це степ, мов світ розлуки і жалів,
Од подиху зміїного чорнів.
У попелі зашпортувався кінь,
Бо попіл вкрив пустельну далечінь,-
Від куряви цієї чорним став
Гнідий скакун, коли до змія мчав.
Смердючий вітер овівав цей край,-
Від цього вітру пеклом став би рай.
Він вибивав людей з останніх сил,
Аж падав дехто із коня у пил;
Та міцно зціпив зуби шахзаде2
І ляком серце не пойняв тверде.
Коли печера змія віддалік
Вже завиднілась,- він звернув в цей бік.
Як змій почув ворожий дух людей,-
Ударило списом житло смертей.
І виповз грізно із печери змій,
Немов біда, що шле небес борвій.
Як полум’я пекельне – гнів його,
Як дим пекельний – кожен звив його;
Він, дихаючи, вивергав огні
Й палили землю іскри ці страшні;
Він подихом розпаленим своїм
Видмухував густий ядучий дим,
Який вгортав, мов хмара, небозвід.
А іскри – наче блискавиці бід.
Печера – повна диму і жари,
Неначе змій був надрами гори,-
І, справді, як гора, здимався він,
Хоч, як потік, весь хвилювався він.
Сам – як гора, а голова – як дзьоб,-
Ним камінь бить страховище могло б,-
А очі так горіли в голові,
Немов фонтани з нафти вогневі,
А ніздрі, наче труби, він розкрив,
Як діри труб для нафтових огнів!
Коли вогонь пускав із пащі він,
Осяював пожаром хащі він;
Горою лиха зводив тулуб свій,
А кожна лапа в нього – теж, як змій.
Він пазурі нещадних лап простер,
Роздряпуючи сім небесних сфер;
Криві, як серп, стирчали кігті враз,
А кожен серп твердий був, як алмаз.
Був сірим гад, несамовитий весь,
Ще й чорними крапками вкритий весь.
Свій хвіст підносив понад скелі гад,
І бив ним міцно по пустелі гад.
Аж курява підносилась сторчма,
Блакить небес зчорнивши, як сурьма3.
Так виповзав, як привид згуби, змій.
І кровожерні шкірив зуби змій,
І вогнедишну пащу роззявляв,
Коли з печери грізно виповзав.
І от побачив він Фархада тут,
І гнів пойняв страшного гада тут.
Він кинувся, відчувши дику злість,
Як змій небес, що людські душі їсть;
Мов браму горя, пащу чорну враз
Розкрив, немов пекельне горно, враз.
І з пащі стало полум’я текти,
Щоб їжу сперше добре попекти,-
Тоді її, запечену шматком,
Зміїне горло проковтне цілком.
Царевича він з’їв би на присмак,
А потім зжер би й інших всіх отак.
Але царевич не боявсь вогню,
Бо салом він змастив свою броню.
Коли вогонь відразу не спалив
Сміливця,- змій відчув ще більший гнів;
Розкривши пащу, скочив би й розчах,
Але царевич, скрикнувши: “Аллах!”,
Схопив свій райдугоподібний лук
І взяв стрілу, немов списа, до рук
І в пащу змія так пустив стрілу,
Що й Марс йому цілунком склав хвалу.
Звиваючись, став одступати гад,
Але стріляв в оцю мету Фархад.
Хоч лють зміїна і страшна була,
Та лютою була й змія-стріла:
Вона його терзала на шматки,
Як смажені баранячі кишки.
Розводив змій вогонь собі для страв,
Та сам од стріл на цім вогні згорав.
Отак у рани втерли сіль йому
І слались муки звідусіль йому,-
Тож, втративши для борюкання міць,
Він похитнувся і схилився ниць.
А витязь вчвал пустив свого коня
І налетів на нього навмання,
І був таким удар його меча,
Як блискавка, що в камінь гір влуча.
Коли він звів свій блискавичний меч,
То враз кінчив цей герць незвичний меч.
Відправивши в печеру небуття
Оцього змія, що труїв життя,
Він до печери змія на коні
Помчав повз брили й звали кам’яні.
Коли ж добравсь туди, де жив той змій,
То там на рівній брилі кам’яній
Побачив напис, цей чудесний карб,
Що провіщав, як розшукати скарб:
“О ти, який збентежив небосхил,
Кому дав бог могутності і сил,-
Якщо ти змія лютого заб’єш,
І схований в печері скарб знайдеш,
То будеш годен нагороди ти,
Отож візьмеш оці клейноди ти.
Печера змія, де він жив і щез,
Є круглою, неначе круг небес,-
Коли звитяжцем ти ввійдеш сюди,
То враз її середину знайди:
Закопано великий там агат,-
За сто батманів4 тяжчий він стократ;
Круг нього землю розкопай мечем,
А потім камінь зруш своїм плечем;
Коли камінну пересунеш грань,-
Ввійди туди й на велич бога глянь”.
Фархад, відчувши істину цих слів,
Все так зробив, як напис повелів:
Він перешкоди славно поборов
І незліченний скарб тоді знайшов.-
Його не зміг би полічить повік
І небозводу вічного скарбник.
Багато тисяч глеків золотих
Сам Ферідун5 в тім сховищі беріг,-
І самоцвіти, й золото, й срібло
Насипано до глеків тих було,
А в сховищі, аж на самому дні,
Високий склеп виднівся в глибині;
Під склепом цим стояв коштовний трон,
Укритий шовком дорогих запон.
Там меч висів, що весь блищав, як жар,
Що гострий був, неначе Зуль-Фікар6,
А поруч з ним на шовк та оксамит
Покладено ясний, як сонце, щит.
Написано було на ньому так:
“Хто має щастя царственного знак,
Хто подвигом своїм здивує світ,
Отой здобуде меч оцей і щит.
Хай щит почепить вій собі на стан,
А меч затисне, як всевладний пан,
І хоч би сотні дівів йшли на бій,
Він знищить їх у величі своїй,
Бо щит такий звитяжцеві дано,
Де найсвятіше боже імено
Сам Сулейман7 в літа минулі ті
Накреслив, як на персні, на щиті.
І це щиту чудесну міць дало,
Щоб силу дівів, їхню лють і зло
Розвіював, як військо враже, він,
Лиш імено святе покаже він.
Тоді втрачають рештки сил вони,
І падають, як чорний пил, вони.
Є пресвяте наймення й на мечі,
Йому могуття й гострість даючи,
І через то в мечі, такий є чар,
Що, як ударить цим мечем моцар,
То безневинний, добрий чоловік
Не матиме від нього ран повік,
Але злочинця розсіче навпіл,
Повергши злого Ахрімана8 в пил”.
Коли знайшов царевич ці дари,
То звів в молитві руки догори,
Припав цілунком до щита й меча,
І меч схопив, і щит звів до плеча,
І, знову сівши на коня, помчав
Туди, де хан з вояцтвом пробував.
Коли зі змієм боротьба ішла,
Світ вкрився пилом, чорним, як смола.
Від цього пилу мліли вояки,
А хто лишивсь – не міг віддалеки
Розглянути, як там точився бій,
Хто переможець: чи Фархад, чи змій;
Та раптом він з’явивсь перед людьми,
Мов Іскандер9 що йде із краю тьми,-
Скричав од щастя хан і Мульк-Ара10,
Шаліла з щастя вся земля стара.
Бо красень вийшов цілий із біди
І врятувавсь од змія назавжди.
Не знав хакан, що згинув змій навік,
Що й слід від нього на землі вже зник,
Коли ж дізнався, як пройшла надасть,
Сказав, що й душу синові віддасть.
І весь народ, про це дізнавшись теж,
Хвалив його і прославляв без меж.
Як мускусом повіяв вітер з гір,
Очистивши від куряви простір,
То східнє сонце прояснилось враз
І тіло змія завиднілось враз,
І залелів навколо краєвид,
І видним став до лігва змія хід.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Алішер Навої Поезії

Categories: Твори з української літератури

Links