АКРІ БАРБЮС


АКРІ БАРБЮС

(1873-1935)

“Якби під Круї чи Суше німецьким снарядом було розірвано на шматки піхотинця Барбюса і фронтові друзі кинули б на його тіло кілька заступів землі, то один із володарів дум нашого часу безслідно щез би під гігантськими жорнами знищення… Сьогодні молодь у Франції і далеко за її межами вбачає в Барбюсі виразника своїх найпотаємніших почуттів”,- писав австрійський письменник Стефан Цвейг у 1918 році.

У 1914 році Анрі Барбюсу минув 41 рік., коли він, автор збірки поезій “Плакальниці”, двох романів (“Благаючі” і “Пекло”), пішов добровільно на фронт: “за галльські інтереси проти тевтонських”. Грабіжницька війна, з її безумством і брудом, постала перед письменником у своїй жахливій реальності. Саме тут, серед її згарищ, змужнів голос письменника. У верденських окопах розвіялися пацифістські ілюзії Барбюса, і він збагнув необхідність боротьби не лише проти воєн, а й проти тих, хто роздмухує воєнні пожежі.

Відійшли в минуле елегійні мотиви молодого Барбюса. На зміну почуттям самотності, розчарування, відчаю, смутку прийшла жадоба активного життя. Не витончені інтелігенти й індивідуалісти, схильні до рефлексії, а “пролетарі битв”, солдати-окопники, звичайні французькі “пуалю” стали героями книги, яка ви-кликала брутальну лайку “ура-патріотів” і здобула прихильність тих, хто в атмосфері


шовіністичного психозу мав мужність не погоджуватися з офіційною по-літикою.

Роман Барбюса “Вогонь” (1916) з документальною достовірністю зафіксував процес революціонізації солдатської маси. Цю книгу Барбюс присвятив пам’яті своїх товаришів, що полягли “під Круї на висоті 119”.

У центрі книги – доля людей, відірваних від своїх домівок, від мирної праці. “Звідки ми? – питає оповідач. – 3 різних областей. Ми з’явилися звідусіль. Я дивлюсь на сусідів: ось Патерло, шахтар з Калоні… ось Фуйяд, весляр із Сеттау”. Поряд з ними – “Андре Меніль, огрядний фармацевт із нормандського містечка”, Ламюз – селюк із Пуату, парижанин Барк. Це люди різних професій і вподобань. Ламюз наймитував,

Параді був візником, Блер – фермером, Барк – розсильним, Бертран – робітником у майстерні, Тюрлуар фарбував автомобілі, Тюлак тримав невеличку кав’ярню.

По-людськи привабливо окопні солдати розкриваються, коли забувають про війну. Саме під час відпочинку, виточуючи обручку з алюмінію для дружини, людиною почувається Блер; Едор натхненно, немов поет, пише листи додому; Барк відчуває втіху, заглиблюючись у спогади. “Саме у такі хвилини люди в окопах знову стають людьми в кращому розумінні цього слова, такими, якими вони були колись”.

У дисгармонії між жорстокою дійсністю і глибокою людською потребою добра й краси – високе трагедійне звучання роману, що владно закликав до дії, спрямованої проти злочинної війни. Максим Горький вважав, що Барбюсу вдалося “глибше, ніж будь-кому до нього, заглянути у сутність війни і продемонструвати людям безодню їхніх помилок”. А Стефан Цвейг уточнював: “Барбюс не перефарбовує кров у рожевий колір і не зображує війну такою собі молодецькою втіхою; він не вдається до патріотичного пафосу, щоб звеличити трагічні події, і не пом’якшує їх сумнозвісним окопним гумором… Він нічого не вигадує і не гармонізує те, що чуже розуму: життя і смерть на війні, існування, яке не можна назвати інакше, як животіння у вогні і багнюці, він зображує без прикрас”.

Роман написано у своєрідній манері. Це не щоденник одного солдата, а історія взводу. В романі не. досліджується доля окремої особистості, а йдеться про життя і смерть колективу. Барбюс пише свій роман не від себе, а від імені сімнадцяти товаришів, “яких сто тижнів спільних страждань в пеклі війни об’єднали в єдине ціле”. В романі немає наскрізного сюжету, головного героя. Роман зіткано з невеликих епізодів, кожний з яких має провідну думку, свій пафос. Із сукупності цих маленьких правд і пафосів складається переконливий висновок – заклик: “Після цієї війни більше не повинно бути воєн!”

У 1919 році Барбюс організував групу “Кларте”, до якої увійшли Анатоль Франс, Герберт Уельс, Ромен Роллан, Томас Манн, Стефан Цвейг і Томас Гарді, і закликав письменників світу боротися за мир, за красу життя своїми справами.

Справою, якій віддав Барбюс свій хист, була література. А тому і в романі “Ясність” (1919), і в “Правдивих повістях” (1928) він послідовно виступає за мир, проти нових кривавих воєн: “…Тож нехай громадська думка, приспана святенницькими ідиліями, побачить справжнє обличчя нашого XX століття, яке можна назвати віком золота, віком радіо, віком джаз-бенду, але, мабуть, з найбільшою підставою – віком крові”.

Великий французький письменник Анрі Барбюс належить до тих митців – гуманістів, які вірять у людство, розвінчують політичні інтриги й чвари, “відчувають глибоку вдячність до людини, що лишилась людиною навіть у часи здичавіння людства” (Стефан Цвейг).

Трагічний досвід першої світової війни по-своєму передали у творах ті письменники, які прийшли на війну молодими, сповненими надій, а повернулися зі зруйнованими, знищеними старими ідеалами, не набувши нових. Вони створили свою літературу – літературу “втраченого покоління”. Ернест Хемінгуей, Уїльям Фолкнер, Еріх Марія Ремарк та інші у своїх творах відобразили і не сприйняття навколишньої дійсності, й відчуженість людини від людини, і глибокий песимізм, спричинений жорстокою дійсністю.

Жовтнева революція 1917 року в Росії, революції 1918 року в Німеччині та 1919 року в Угорщині розкололи світ. Одні діячі культури Заходу (Джон Рід, Ромен Роллан, Юліан Тувім, Бернард Шоу) вбачали в соціалістичній ідеї невичерпні можливості. Інші, як Герберт Уельс, з острахом вдивлялися у майбутнє, що крилося в імлі.

Злами історії – завжди трагічні, і проходять вони через життя людей. 1933 рік став для Німеччини початком влади фашизму, а 1939 рік для усього людства – початком другої світової війни. Одні письменники (наприклад, Гергарт Гауптман) пішли у “внутрішню еміграцію”, замовкли, але в цьому мовчанні було грізне віщування прийдешнього краху фашизму, інші (Томас Манн і Генріх Менн, Ліон Фейхтвангер, Йоганнес Роберт Бехер, Віллі Бредель), перебуваючи у зовнішній еміграції, створили велику антифашистську літературу, треті (Жан Ануй, Альбер Камю, Луї Арагон, Юліус Фучик) стали до лав Руху Опору. Єднало цих різних за мистецькими і філософськими уподобаннями письменників неприйняття фашистської ідеології, анти людяності, духовного убозтва “коричневих”. Ліон Фейхтвангер пише роман “Успіх” (1930), Сінклер Льюїс – “У нас де неможливо” (1935), Анна Зегерс – “Сьомий хрест” (1942).



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


АКРІ БАРБЮС

Categories: Біографії

Links