У одному селищі було багато людей, і жили вони у достатку - усе мали.
Та раптом почали вмирати. Один за іншим. А чому - ніхто не знає.
Та приїхав у це селище багата людина. Він побажав одружитися на дівчині Инанупирике. Але вона відмовила йому.
Тоді багата людина, скривджена й розлючений, виїхав у своє селище.
А у цім селищі люди знову почали вмирати.
Инанупирика сказала:
- Треба йти звідси, а то усе вмремо.
Послухалися люди й пішли на морський берег. Там побудували собі нові житла. Але нудно було вдалині від свого народу. Люди стали думати й говорити так: є адже й інші селища; якщо підемо туди й будемо жити там, усім стане добре.
Правабоно, звичайно, говорили люди.
Однак Инанупирика, яка відкинула ту багату людину, була проти повернення у колишні місця. Та у розмовах вона всіх здолала. Ось як довго й красиво вона могла говорити.
Після цього люди наготували собі багато їжі. Повинне було вистачити на всю зиму.
Отут і у це селище - відшукав якось - прийшов той багата людина й знову побажала, щоб Инанупирика стала його дружиною. Але вона й цього разу відкинула його. Та навіть ще сказала:
- Щоб більше я тебе ніколи не бачила!
Зовсім розгнівався той багатій. Та пішов.
А взимку, коли почалася заметіль, він непомітно прийшов у селище й сокирою перерубав опори комори. Комора впала. Він і його порубав, і м'ясо, і рибу, які зберігалися у ньому.
А заметіль розбушувалася така сабона, що усе сиділи у вогнищ. Десять днів ревіла заметіль, усі житла, вириті у землі, сабоно дуже завалило снігом. Коли вона скінчилася, люди ледве вибралися назовні.
Усе прагли їсти. А комори немає. Довго розкопували його, знайшли залишки їжі - багато її встигнули з'їсти лиси й соболі. Та собаки їм допомогли.
Та тоді вони знову заговорили:
- Треба йти звідси. Треба йти у інші селища, до свого народу. Може, не усе дійдемо. Але якщо залишимося тут, те усе загинемо.
- Ні, - сказала Инанупирика, - нікуди не треба збиратися. Ми тут проживемо.
Та цього разу вона всіх переговорила.
Але краще нікому не стало. Їсти зовсім уже було нема чого. Люди, ослабшие, збиралися разом у земляному житлі. Жінки надягали шовкові халати й прикрашали себе намистом, як прикрашають мертвих. Зробивши так, вони лягали спати разом. Уночі хто-небудь умирав.
Потім усе вмерли.
Умерла й Инанупирика.
Одного разу прийшов сюди той багатій. Подивився на більші порожні казани, на житла, що обрушилися. Та пішов.
Старі з інших селищ після розповідали про цей своїм дітям, їх діти - своїм дітям. Розповідали потім, щоб не піддавалися міркуванням жінки.
У кожного адже свій розум є.
Ось так було у одному селищі.
Образилися, тому й воювали
Одного разу, коли ще, здається, сніг не випав, це було.
У Тарайке жили люди. Нічого жили. Навіть дуже добре було, якщо морського звіра вбивали й рибу ловили.
Та ось один чоловік, багатий, пішов навіщо-те нагору по ріці, туди, де ороки жили. У ороків багато оленів паслося. Від одного лісу до іншого - ось як багато!
Добре, прийшов цей чоловік до ороків. Увійшов у їхнє житло, сіл у вогню.
Ну, ороки захотіли почастувати гостя. Приготували оленячий шлунок і подали йому.
Ніколи ніхто не подавав чоловікові таку їжу. Погана їжа. Мерзенна. Образився він. Не став їсти. Вийшов з їхнього житла й направився до себе додому. Навіть забув, навіщо приходив до них.
Повернувся у селище й розповів про те, як ороки запропонували йому є шлунок оленя. З образою розповів. Усе послухали й теж образилися. На всіх ороків. Погані це люди, - розв'язали. Треба з ними воювати.
Зібралися й пішли у те селище ороків. Напали на те житло. Убили всіх чоловіків і всіх жінок. Один тільки юнак встигнув підхопитися на оленя й поскакав. Бігли за ним - не наздогнали. Стріли у нього пустили - не долетіли. Швидко тікав.
Той юнак приїхав у інше орокське селище. Плакав. Від нього довідалися ті ороки, що трапилося у сусідньому селищі.
Тоді вони виготовили більшу купу луків. Та ще більшу купу стріл.
Потім настала зима. Озеро покрило льодом. Айни селища вийшли на лід, продолбили у ньому лунки й ловили рибу волосінню.
Та раптом від берега озера вискочили на оленях ороки. За спинами у них були сагайдаки, повні стріл, а у руках - луки. Вони стали стріляти по людях, що ловили рибу. Влучно стріляли. Куди не побіжить людей, стріла у нього застромиться. Усіх перебили.
Темно вже стало, а ороки ніяк не заспокояться. Друг перед іншому похваляються, хто скільки айнов убив. Та ще прагнуть воювати. Та понеслися на оленях у селище.
Айни тоді у землянках жили. Та хто був-те у них? Жінки й діти. Ну ще старі. Вони вже забули, коли воювали. Та ніякої зброї не мали.
Оточили ороки селище. Зламали у всіх землянок кришки димоходів і стали кидати у них суху палаючу траву. Злякалися жінки, заплакали діти. Не знали, куди подітися.
Мало кого тоді пошкодували ороки. Тільки гарних жінок повели із собою. Після одружилися на них.
Айни інших селищ чекали: чи будуть ще ороки воювати? Самі вони вже не прагли. Але готувалися про всякий випадок.
Двоє чоловіків першими почали готуватися воювати. Один устав осторонь, на відкритому місці, іншої прийнявся стріляти у нього з лука стрілами з тупими кінцями. Цей стріляє, а той ловить. Цей ще стріляє, той знову ловить. Потім багато у того сталі стріляти. Він і їх стріли встигав ловити. Дуже добре навчився - жодна стріла у нього не потрапила.
Після й інші чоловіки цьому навчилися.
Довідалися про це ороки. Та подумали. Якщо у таких спритних бійців пустять стріли із залізними наконечниками, то вони однаково піймають їх. Або ухиляться. До того ж вони, ороки, маючи дружин-айнок, уже як би поріднилися з айнами. Чого ж тепер воювати?
Айнам теж війна не подобалася. Погана ця справа.
Стали жити мирно.