Агата Крісті Знахідка у Бібліотеці

Агата Крісті
Знахідка у Бібліотеці
Повість
Місіс Бентрі снилося, ніби на виставці квітів її горошок посів перше місце.
Вікарій, у сутані й стихарі, вручав у церкві нагороди. Повз вікарія пройшла в купальнику його дружина. Але так уже ведеться у снах, що це не викликало в парафіян ніякого осуду, хоч наяву було б зовсім навпаки. Місіс Бентрі; розкошувала в своєму сні. ft завжди тішили такі передранкові видіння. Та от біда – їх щораз уривав вранішній чай.
Десь у глибині ‘свідомості місіс Бентрі відбивалися хатні звуки цієї пори.

Ось по карнизі забряжчали кільця – то одна покоївка відслонила на сходах штору; ось почувся віник і совок – то друга заходилася підмітати в передпокої; десь далеко на вхідних дверях важко відсунувся засув. Починався новий день.
Внизу, у вітальні, хтось відчиняв важкі дерев’яні віконниці. Місіс Бентрі це чула й ніби не чула. Ще з півгодини долинатимуть звичайні хатні звуки – обережні, притлумлені, не дратівливі, бо добре знайомі. їх завершать швидкі, впевнені кроки в коридорі; зашелестить сукня з вибивного ситцю, ніжно дзеленькне чайний прибор на таці, коли й’ поставлять на столик за дверима, потім почується легенький стукіт у двері й увійде Мері, щоб розсунути штори.
Уві сні місіс Бентрі насупилася. Крізь дрімоту промкнулося щось незвичайне для цієї пори й насторожило її. Кроки. Поквапні кроки в коридорі. Але чому так рано? її вухо мимоволі чекало, коли дзеленькне порцеляна… І не дочекалось.
Натомість у двері постукали. Машинально, ще не прокинувшись від сну, місіс Бентрі гукнула:
– Увійдіть! Двері. відчинилися. Зараз забряжчать кільця на карнизах.., Але кільця не забряжчали. Із зеленої кімнатної сутіні долинув голос Мері, здушений, істеричний:
– Мадам! О мадам! Там, у бібліотеці… труп! І дівчина, нестямно заридавши, кинулася з кімнати. Місіс. Бентрі сіла в ліжку. Або в її сні стався якийсь дивний поворот, подумала вона, або…
– Не може бути, – вголос промовила місіс Бентрі; – Це мені приверзлося.
І все ж таки вона дедалі дужче переконувалася, що це не сон, і Мері, її старша, найвихованіша покоївка, таки вигукнула оті неймовірні слова.
Місіс Бентрі ще якусь хвилину розмірковувала, а тоді почала ліктем будити чоловіка:
– Артуре! Артуре, прокинься! Полковник Бентрі щось буркнув і перевернувся на другий бік.
– Прокинься, Артуре! Ти чув, що вона сказала? – А чого ж! – непевно кинув полковник. – Я цілком згоден з тобою, Доллі. – І вмить знов заснув. Місіс Бентрі заходилася термосити його.
– Та послухай же, що сказала Мері: у бібліотеці труп! – Е-е, як? – У бібліотеці труп! – Хто сказав? – Мері.
Полковник Бентрі нарешті прочумався.
– Дурншц, стара! Тобі приснилось.
– Та ні ж бо! Спершу я й сама так подумала. Але вона справді заходила і сказала, що в бібліотеці труп! – Заходила Мері й сказала, що в бібліотеці труп? – Так.
– Та не може бути! – здивувався полковник Бентрі.
– Авжеж. Звичайно, не може бути, – непевно промовила місіс Бентрі й, опанувавши себе, додала: – А чого ж Мері сказала, що він там є? – Не могла вона такого сказати.
– Сказала! – То ти, мабуть, усе вигадала! – Нічого я не вигадувала.
Полковник Бентрі остаточно прокинувся й вирішив у всьому розібратися. Почав він дуже лагідно:
– Доллі, тобі все приснилося. Це через детективне оповідання “Зламаний сірник”, яке ти читала. Пригадуєш, там лорд Едгбастон знайшов на килимку перед каміном труп чарівної блондинки? У книжках трупи завжди, трапляються в бібліотеках. А от у житті я про таке не чув.
– То, може, зараз почуєш, – мовила місіс Бентрі. – Так чи так, Артуре, а ти повинен піти й подивитись.
– Та, їй-Боїу, Доллі, це тобі наснилось. Так часто буває – прокидаєшся, і здається, ніби все те діялося з тобою насправді.
– Але ж мені снилося зовсім інше – виставка квітів, вікарієва дружина в купальнику… – Місіс Бентрі підхопилася з ліжка й розсунула штори. Спальню залило світло чудового осіннього дня. – Мені не приснилося, – рішуче заявила вона. – Артуре, негайно вставай! Піди вниз і все з’ясуй.
– Ти хочеш, щоб. я зійшов униз і спитав, чи є в бібліотеці труп? Щоб на мене дивились, як на дурня?! – Нічого не треба питати, – правила своєї місіс Бентрі. – Якщо труп є – бо, може. Мері просто з глузду з’їхала чи їй щось привиділося, – тоді про це хтось одразу скаже, а ти мовчки послухаєш.
Невдоволено буркочучи, полковник Бентрі загорнувся в халат і рушив за двері.
Він пройшов коридором і спустився на перший поверх. Унизу біля сходів стояла гуртом прислуга; хтось схлипував. Дворецький якось підкреслено ступив наперед:
– Радий, що ви прийшли, сер. Я розпорядився нічого не чіпати до вашого приходу. Накажете зателефонувати до поліції, сер? – Зателефонувати до поліції?! Навіщо? Дворецький співчутливо покосився на високу жінку, що істерично ридала на плечі в кухарки.
– Я думав, сер, що Мері вам уже сповістила. Вона сама так сказала.
– Я страх як злякалася! – задихаючись, промовила Мері. – Я сама не тямила, що казала! На мене таке найшло… Ноги підкосились і всередині все перевернулося! Коли я побачила… 0-о-ой! Вона знов упала на плече місіс Еклз, і та не без задоволення заходилася її втішати:
– Годі, годі, люба моя! – Мері, звісно, сама не своя, сер, адже це вона перша побачила отой жах, – пояснив дворецький. – Вона, як завжди, ввійшла до бібліотеки, щоб розсунути штори, і… мало не перечепилася через труп.
– Ви хочете сказати, – суворо промовив полковник Бентрі, – що в моїй бібліотеці лежить труп… У моїй бібліотеці?! Дворецький відкашлявся.
– Мабуть, сер, вам краще подивитись самому.
– Алло! Алло! Так, це поліційне відділення. Слухаю! Хто дзвонить? – Поліційний констебль Полк однією рукою застібав мундир, а в другій тримав телефонну трубку. – Так, так. Госсінггон-хол. Що?.. О, доброго ранку, сер! – Голос у Полка змінився – де й поділась його нетерплячка й офіційність, як тільки він упізнав окружного мирового суддю і щедрого патрона на всіх спортивних змаганнях у поліції. – Так, сер. Чим можу допомогти?.. Перепрошую, сер, я не зрозумів – ви сказали, труп?.. Так?.. Будь ласка, сер!.. Безперечно, сер!..
Молода жінка, кажете, незнайома?.. Цілком, сер!.. Так, покладіться на мене! Поліційний констебль Полк поклав трубку, протяжко свиснув і знов узяв трубку, щоб зателефонувати старшому офіцерові. З кухні – звідти смачно пахло смаженою шинкою – визирнула місіс Полк і спитала:
– Що сталося? – Неймовірне! Такого ще не було, – відповів Полк. – У Госсінгтоні, в полковниковій бібліотеці, знайдено труп молодої жінки.
– Вбита? – Нібито задушена.
– Хто така? – Полковник каже, що ніколи її не бачив.
– Що ж вона робила в його бібліотеці? Полк докірливим поглядом урвав дружину й офіційно заговорив у трубку:
– Інспектор Слек? Це констебль Полк. Щойно надійшло повідомлення: сьогодні о чверть на восьму ранку знайдено труп молодої жінки…
Телефонний дзвінок пролунав у ту мить, коли міс Марші одягалася. Вона насторожилась: адже о цій порі їй звичайно ніхто не дзвонив. Розмірене життя старої дівки було влаштоване так, що кожен несподіваний дзвінок викликав найстрашніші здогадки.
– Господи! – вигукнула міс Марал, спантеличено дивлячись на телефонний апарат.
– Хто б це міг бути? У містечку сусіди Й друзі дзвонять одне одному вранці – з дев’ятої до пів на десяту. О цій порі люди складають собі плани на день, запрошують одне одного в гості. Різник дзвонить до дев’ятої, коли бачить, . що будуть труднощі з м’ясом. За день телефон озивається кілька разів, однак дзвонити після пів на десяту вечора тут вважають поганою манерою.
Правда” Раймонд Вест, небіж міс Марпл і письменник, а отже, й дивак, може зняти трубку коли завгодно. Якось він зателефонував майже опівночі. Але ж прокидатись так/ рано не додумається навіть Раймонд Вест. Ні він, ні хтось інший із знайомих міс Марпл не повинен був дзвонити раніше ніж о восьмій. А до восьмої ще цілих чверть години. Зарані навіть для телеграм, адже пошта відчиняється о восьмій. Мабуть,. хтось помилився номером, вирішила міс Марпл, підійшла до телефону й узяла трубку. – Слухаю, – сказала вона.
– Це ви, Джейн? – Так, я. А ви сьогодні раненько, Доллі, – здивувалася міс Марпл. .
– У нас тут такий жах! – промовила, задихаючись від хвилювання, місіс Беитрі.
– О Господи! – Ми. щойно знайшли в бібліотеці труп! – Що-що ви знайшли? – На якусь мить міс Марпл подумала, що її подруга трохи зсунулася з глузду.
– Я розумію, в таке важко повірити, правда? Таке буває тільки в книжках.
Сьогодні вранці мені бозна-скільки довелося сперечатися з Артуром, поки він зійшов униз і подивився сам.
Міс Марпл спробувала зібратися з думками й запитала:
– Чий труп? – Блондинки! – Що? – Блондинки.. Вродливої блондинки. Такі бувають тільки в книжках. Ніхто з нас ніколи її не бачив. Вона лежить у бібліотеці мертва. Ось чому ви негайно повинні приїхати.
– Ви хочете, щоб я приїхала? – Так. Я посилаю по вас машину.
– Ну звісно, люба, якщо я зможу вас утішити..