Колись Сонце й Місяць були друзями. Вони жили разом, і усе господарство у них було загальне. Одного разу рано ранком відправилося Сонце у поле й веліло Місяцю приготувати обід. Але Місяць нічого не зробив. Сонце вернулося з поля й не знайшло ніякої їжі.
- Якщо не прагнеш нічого варити, то сходь хоч по воду, - сказало Місяцю Сонце.
Місяць промовчав і залишилася сидіти на місці. Тоді Сонце побрало глечик, наказало Місяцю розвести вогонь і пішло за водою. Але навіть і вогню не захотіла розвести ледачий Місяць.
Довелося Сонцю самому готовити. Воно поставило горщик з водою на вогнище, роздуло вогонь і почало варити кашу. Коли каша поспіла, Сонце зняло гарячий горщик з вогню й покликало Місяць розділити з ним їду. Та тільки тоді Місяць устав і прийнялася за кашу.
Озлилося Сонце. У люті схопило горщик і закричало:
- Ax ти протухла ледарка, жерти ти завжди готова, а варити не прагнеш!
Та із цими словами Сонце так стукнуло Місяць горщиком по голові, що той розлетівся на тисячу осколків, а каша обварила Місяць із голови до ніг. Місяць ледве втік. З тих пір Сонце й Місяць стали непримиренними ворогами.
Ось чому, коли Сонце сходить у небі, Місяць не зважується показуватися. Вона чекає ночі й тільки тоді на самоті робить свій шлях.