Хушкийяр і Шатирин

26-10-2016, 17:54 | Афганські казки

Давним-давно жив один могутній цар. Було у нього дві дружини. Від однієї дружини у нього було сім синів, а від другий - всього-на-всього один - самий улюблений син Хушкийяр. Хоча Хушкийяр був самим молодшим із братів, але по силі й відвазі не уступав він старшим, і цар радісно посміхався, дивлячись на веселі ігри свого улюбленця.

Пройшло кілька років - час адже швидкий летить! - і цар умер. Перед останнім подихом залишив він своїм спадкоємцем не старшого сина, а молодшого - Хушкийяра.

Старші сини, зібравшись увечері, стали думати, як би їм позбутися Хушкийяра: він і при житті батька був мазуном, а зараз і зовсім став царем. Довго вони розмовляли й розійшлися по будинках пізньої вночі. Ранком знову зібралися брати й запросили Хушкийяра разом із собою на полювання. Хушкийяр дуже любив полювати й тому з радістю погодився. Виїхали брати з палацу надвечір і поїхали не поспішаючи у гори. Там, серед зелених дерев, вони розбили табір, поставили тут намет, а самі відправилися ще вище у гори,

Їде Хушкийяр, ні про що не підозрюючи, співає веселі пісні й дивиться по сторонах. Від'їхали недалеко, і отут брати напали на Хушкийяра. Спочатку він здивувався, а потім скипіла у ньому лють. Розмахнувся Хушкийяр, і відлетіли невірні брати від нього, як мухи.

Повернув свого коня Хушкийяр і щосили понісся додому. Приїхав у палац, прийшов до своєї матері й розповів їй про підступництво братів. - Вони мене прагли вбити й уб'ють напевно, якщо я тут залишуся. Я виїду звідси... Нічого не відповіла мати, тому що вона розуміла, яка небезпека загрожує її улюбленому синові.

Зібрався Хушкийяр у далеку дорогу, попрощався з матір'ю. Та тоді вона йому сказала:

- Вибачай, мій син! Я буду день і ніч молити за тебе аллаха. Помни про мене, а я будуть чекати тебе. Та у важких справах не відступай, - адже ти афганець! Поцілував Хушкийяр мати, побрав із собою лише батьківську шаблю, підхопився на швидкого коня, і незабаром тільки маленька хмарина пили вився високо у горах. Їде Хушкийяр і думає: "Куди ж мені шлях тримати? Ось якби друга знайти, легше було б у дорозі!"Довго їхав Хушкийяр, початок вуж смеркти, і тоді він розв'язав заглянути до відважного Адам-Ханові Му-тахейлю.

Та повернув Хушкийяр свого коня убік Пешавара. Кілька днів і ночей, по полуденній жарі й нічній прохолоді, їхав Хушкийяр і, нарешті, зупинився близько безкрайнього конюшинового поля. Кінь коштує понуро - утомився він і Зголоднів. Зліз із нього Хушкийяр і пустив свого вірного коня пастися у конюшину.

Кінь відразу ожив: дуже вуж смачний був чудо-конюшина!

Раптом Хушкийяр бачить, біжить до нього по полю якась людина, біжить,

Руками розмахує й кричить щось. Підбіг до Хушкийяру й грізно закричав:

- Агов ти, чужоземець! Адам-Хан поки ще живий! Що ти пускаєш свій знехтуваний коня на його поле?!

- Вибач мене, але мій кінь дуже голодний і утомився після далекого шляху.

Що робити? Треба ж мені його підгодувати! - весело відповів Хушкийяр, радіючи, що вже доїхав до володінь Адам-Хана.

Але Било був настроєний зовсім не мирно. Накинувся він на Хушкийяра з лайкою. Тоді знову посміхнувся Хушкийяр, піднявся з м'якої трави, побрав Било за шию. так так ударив його про землю, що у того вся хоробрість відразу пропала. Підхопився Било із землі й, як заєць, помчався без оглядки. А Хушкийяр так зареготав йому вслід, що у Било від страху волосся сторчма встали. Прибіг він до Адам-Ханові ні живий ні мертвий і го-. ворит:

- Про володар! На конюшиновому полі пасеться чужий кінь. Людей, яка пустила його, зухвалий і розпусний. Він такі речі говорив про тебе, що у мене мова відсохне, якщо я повторю їх тут. Здивувався Адам-Хан і відповів:

- Те, що він пустив на поле коня, це не лихо. Видне, їде цей подорожанин здалеку й кінь його притомився. Але він говорить зухвалості про мене - цього я не потерплю!

Розсердився Адам-Хан, побрав шаблю й пішов на поле. Бачить, сидить серед квітів прекрасний юнак і посміхається. Побачив Адам-Хана, устав із землі й поштиво йому поклонився. Сказав йому Адам-Хан:

- Про супутник, так буде супроводжувати тобі удача! Почув я, що ти говориш про мене погані слова й зло лаєшся. чи Так це?

- Я афганець, про незнайомець! А хіба афганець може лаяти кого-небудь першим?

Гідна відповідь обрадувала Адам-Хана. Він простягнув Хушкийяру руки й сказав:

- Не гнівайся на мене, про подорожанин! Підемо до мене у палац. Ти адже мій кровний брат!

Прийшли вони у палац. Адам-Хан наказав оселити Хушкийяра у найкращих спокоях, нагодувати й дати гарному юнакові самі багаті одяги. Добре відпочив Хушкийяр. Отоді Адам-Хан і запитав його:

- Ну, а тепер розкажи мені, хто ти, звідки й куди шлях тримаєш. Про володар, я з роду кандагарских хушаков. Та кличуть мене Хушкийяр.

А їду я до прекрасного й мужнього Адам-Ханові, слава про який гримить усюди.

Посміхнувся Адам-Хан і відповів Хушкийяру так:

- Ось ти й потрапив до мене, друг мій. Є у мене сорок друзів - хоробрих воїнів. Ну, а тепер буде у мене ще один друг - Хушкийяр. Незабаром слава про Хушкийяре рознеслася серед усіх Мутахейлей. Та так полюбили один одного Адам-Хан і Хушкийяр, що всюди бували разом, немов рідні брати.

Якось раз Хушкийяр у сні побачив красуню Шатирин, дочка вождя одного знатного й багатого роду. Приснилася йому Шатирин тому, що він багато чув про її незвичайну красу. Та ще тому, що давно, коли був ще живий батько Хушкийяра, батько Шатирин просив його батька поженити їхніх дітей. Та хоча було це давним-давно, але Хушкийяр добре усе пам'ятав. Та ось зараз, у сні, прийшла до нього Шатирин исказала:

- Я живу у величезної гори у прекрасному палаці! Щось ще прагла вона сказати, але Хушкийяр прокинувся й відкрив ока.

З тих пір втратив Хушкийяр спокій, засумував і у його прекрасних очах затаїлася туга.

Адам-Хан відразу побачив, що смутний його Хушкийяр, і по-братерському зрозумів його смуток: адже він зовсім один, і нікого з рідних поруч немає... Та шляхетний Адам-Хан сказав так:

- Про Хушкийяр, любий брат мій! Ти адже знаєш, що у мене є красуня сестра?

Хушкийяр розсіяно кивнув головою.

- Отож, я віддаю її тобі у дружин. Смутно посміхнувся Хушкийяр і відповів:

- Про всемогутній Адам-Хан! Ти любий брат мій. Твоя сестра - моя сестра. Як же я можу побрати її у дружин?

Та, помовчавши, він смутно промовив:

- Я тужу про красуню Шатирин... Вона приснилася мені, і з тієї пори немає мені спокою.

- Так прагнеш, я приведу її тобі? - запитав Адам-Хан.

- Ні, про брат мій. Навіщо? А якщо вона не любить мене? Краще я поїду до неї один... Ти б тільки дав мені свого чарівного коня Маджлюна! Покачав Адам-Хан головою:

- Коня-Те я тобі дам. Але, дивися, вона адже дочка могутнього хана. Як ти один там з усіма впораєшся?

- Нічого! - радісно викликнув Хушкийяр і почав збиратися у шлях. Довго їхав Хушкийяр і, нарешті, побачив удалині вежі величезного палацу. Він зупинив коня близько маленького будиночка й увійшов у нього. Бачить, у вогнища сидить баба. Підійшов до неї Хушкийяр і, не говорячи ні слова, кинув їй мішечок із золотими монетами. Баба обрадувалася, зашамкала беззубим ротом і звернулася до Хушкийяру з питанням:

- Що потрібне тобі, про юнак, чиї очі прекрасні, як дві зірки?

- Скажи мені, як можна побачити красуню Шатирин?

- Е, так ця проста справа, юнак. Щоранку я збираю квіти й відношу їх у сад, де гуляє Шатирин.- Але отут глянула баба на Хушкийяра й додала з побоюванням: - А ти знаєш, що вона засватана за Карам-Хана? Скоро повинна бути весілля, і цього з нетерпінням чекають усе у окрузі. Засмутився Хушкийяр. Запитав він у баби:

- А Шатирин любить Карам-Хана?

- Звідки ж я знаю, юнак? Такі речі відомі тільки двом...

- Твої звістки для мене рівносабоні смерті. Не чи допоможеш ти мені? - запитав Хушкийяр і дав бабі ще кілька монет. Та швидко сховала гроші й погодилася.

- Я сам нарву квітів для моєї улюбленої, а ти віднеси їх їй завтра ранком.

Та Хушкийяр зробив прекрасний букет з найкрасивіших квітів. А серед квітів, так, щоб не помітила баба, сховав він маленьку записку, у якій писав ось що:

" Про кохана! Я той самий Хушкийяр, який ще у дитинстві був наречений твоїм нареченим. Серце моє тужить у розлуці з тобою". Прийшла на інший ранок баба у сад і передала букет Шатирин, яка смутно сиділа у фонтана, прислухаючись до журчанью води. Обрадувалася дівчина, побачивши чудовий букет, пригорнула його до грудей і вилучила у квіти свою прекрасну голівку.

Велике ж було її подив, коли вона побачила там крихітну записочку. Шатирин утекла у чагарник, сховалася там і розгорнула записку. Серце її забилося часто, і фарба зніяковілості й радості виступила на ніжних щоках.

Повернулася дівчина до баби й запитала її, хто робив цей букет.

- Один прекрасний мандрівник, - шепнула баба, оглядаючись по сторонах.

- Приведи його до мене! - так само тихо попросила дівчина.

- Так що ти, красуня моя! Якщо твій батько про це довідається, про Шатирин, не зносити мені тоді голови! - запричитала баба.

Але дівчина усе повторювала: "Приведи його до мене!" - і ні про що іншому не прагла чути.

Прийшла баба додому вся у сльозах і повідала Хуш-Кийяру про те, що наказала їй зробити Шатирин:

- Про юнак! Не роби того, що просить Шатирин! Адже якщо про це довідаються, уб'є мене Карам-Хан! Хто тоді захистить мене?

Відповів їй Хушкийяр:

- Не плач, мати моя. Я захищу тебе. Та й ніхто нічого не довідається...

Та на наступний ранок прийшов у палац юний факір і, простягнувши торбинку, попросив милостині.

Вийшла зі своїх покоїв Шатирин, побачила прекрасного юнака й кинула йому золоту монету.

Оглянувшись по сторонах, Хушкийяр (а це був він) прошептав:

- Про кохана, торбинка - для хитрості, а я - для тебе. Навіщо мені золото? Мені потрібна ти.

- Іди у сад, там нікого ні, - шепнула Шатирин і втекла у кімнати. Прийшов Хушкийяр у сад і став очікувати, коли вийде до нього кохана. Та ось вийшла до нього прекрасна Шатирин і запитала:

- Чого ж ти прагнеш, про прекрасний юнак?

- Я прагну, щоб ти поцілувала мене, улюблена моя Шатирин! Зніяковіла Шатирин, стала як червона троянда. Тихо прошептала вона:

- У мене завтра весілля.

- Е, допоможе аллах! - засміявся Хушкийяр.- Тільки скажи, любиш ти мене?

- Люблю, - ледве чутно промовила Шатирин і ще нижче вилучила голову. Зрадів Хушкийяр, серце його забилося від щастя, і він сказав так:

- Завтра я прийду на весілля й відніму тебе у Ка-Рам-Хана.

- Що ти, коханий! Адже ти один, а їх багато!

- Але ти любиш мене, значить я вийду переможцем!

- Я готова віддати за тебе життя і йти з тобою на смерть, - тихо

Відповіла дівчина. Та Хушкийяр за ці слова полюбив її ще більше, так сабоно, що радість рвалася з його грудей.

- Тоді давай утечемо зараз! - запропонував він.

- Немає. Я не можу піти з палацу, за мною дивляться. Давай краще зробимо ось що: завтра зранку приходь до гробниці мого дідуся й бабусі. Я постараюся відпроситися у батька, і ми з тобою втечемо.

Так вони й розв'язали.

Усю ніч Хушкийяр з нетерпінням чекав ранку. Як тільки у небі потухли зірки, Хушкийяр умився, надягло найкраще своє вбрання й, попрощавшись із бабою, пішов у домовлене місце.

Ось і сонце зійшло, а Шатирин усі немає й немає. Защемило серце у Хушкийяра, і розв'язав він сам іти у палац.

А тим часом Шатирин облачилася у весільне плаття, до грудей приколола блискаючі смарагди, на шию надягла перлове намисто, на руки - безцінні браслети й кільця.

Отут і родичка Карам-Хана приїхали. У палаці панує веселощі, усе очікують урочистої хвилини, коли наречену будуть передавати Карам-Ханові. Шатирин на усе це дивиться, а сама у душі посміхається. Підійшла вона до батька й сказала йому так:

- Про дорогий батько мій! Сьогодні я стану дружиною могутнього воїна. Але ж я ще не була на могилі моїх дорогих дідуся й бабусі. Дозволь мені піти до їхньої гробниці, попрощатися з ними!

Та так це смутно сказала Шатирин, що батько її розчулився й змахнув сльозу.

- Піди до них, донечка, піди, дорога, - сказав він, обійняв дочку й пригорнув до своїх грудей.

Тільки зібралася Шатирин вийти із замка, як до неї підбігли подруги й усі навперебій стали проситися погуляти разом з нею. Як не відмовлялася Шатирин, як не говорила, що їй хочеться піти однієї, не послухали її дівчини. Лунко сміючись, продовжували вони просити Шатирин. Батько, з посмішкою дивлячись на них, крикнув:

- Побери їх, дочка, нехай підуть разом з тобою! Нічого не залишалося робити Шатирин.

Вийшли вони усе разом за ворота й не поспішаючи направилися до гробниці. Отут Шатирин зняла із себе перлове намисто, повісила його на кущ ялівця й говорить подругам:

- Хто з вас першим добіжить до намиста, тому я його й подарую! Кинулися дівчата до куща ялівця, усе разом за нього вчепилися, намисто розсипалося, і дівчини, упавши на землю, зі сміхом почали збирати крихітні жемчужинки. А Шатирин кинулася до гробниці. Біжить Шатирин, як молода газель, вітер пестить її особу, очі світяться щастям.

Раптом бачить - іде їй назустріч смутний Хушкийяр, а за ним - славний кінь Маджлюн.

- Про Хушкийяр! - крикнула Шатирин.- Біжимо скоріше!

Зрадів Хушкийяр, схопив на руки свою Шатирин, посадив її позад себе на коня, хльоснув Мад-Жлюна, і кінь стрілою помчався по звивистій гірській дорозі, несучи двох коханих.

Тим часом дівчини зібрали всі перли, оглянулися, а Шатирин-Те й немає! Тільки далеко у горах клубиться хмара пилу, і ще видне, як скакає величезний кінь із двома сідоками.

Побігли дівчини у палац, кинулися на коліна перед батьком Шатирин і Карам-Ханом і закричали:

- Про гору, гору! Поспішай, Карам-Хан! Відвезли твою наречену! Скоріше відправляйся у погоню!

Розгнівався батько Шатирин, блиснув очима й грізно крикнув:

- Агов, слуги! Негайно наздоженете втікачів! Відправляйтеся у погоню й без них не вертайтеся!

Устав тоді Карам-Хан, розправив могутні свої плечі й сказав:

- Не треба посилати слуг, про хан! Я один поїду й поверну свою наречену. Але отут виступив уперед його племінник:

- Дозволь мені, про Карам-Хан, з'їздити одному. Я вб'ю злодія й привезу тобі Шатирин.

Подумав Карам-Хан і погодився.

Підхопився племінник на коня й помчався з палацу. Незабаром побачив він, що йде Шатирин поруч із високим і прекрасним юнаком, а за ним іде величезний кінь і пощипує травичку. Наздогнав він їх, зупинив свій коня й крикнув:

- Стій, про знехтуваний! Віддай Шатирин, а сам іди звідки прийшов.

Пригорнулася Шатирин до могутніх грудей Хушкийяра. А Хушкийяр посміхнувся й відповів так:

- Ти ще дуже молодий, про юнак. Не шукай собі смерті. Іди-но назад по доброму. А то погано тобі буде!

Із цими словами вихопив Хушкийяр шаблю з піхов і змахнув нею у повітрі.

Злякався племінник і кинувся навтьоки. Прибіг до Кар-Ханові й розповів йому про усе.

Плюнув Карам-Хан з досади, подивився із презирством на боягуза й сам помчався навздогін.

Уже далеко у горах наздогнав він Шатирин і Хушкийяра. Бачить, сабоний і прекрасний Хушкийяр. Але робити нема чого. Вийняв Карам-Хан шаблю з піхов і кинувся на Хушкийяра.

Довго боролися два сабоні воїни. Ось уже впав без подиху величезний кінь Маджлюн, убитий Карам-Ханом. Тоді здибив Карам-Хан свого коня, піднявся у стременах і праг було розрубити навпіл Хушкийяра, так не отут-те було. Ухилився від удару доблесний воїн, і сам так ударив Карам-Хана, що той упав з коня й піднятися вже не зміг.

А Хушкийяр підхопився на коня Карам-Хана, підняв до себе у сідло красуню Шатирин, і понеслися вони у палац Адам-Хана. У воріт свого палацу зустрів їхній сам Адам-Хан разом зі своїми вірними слугами Било й Миро. Та з тих пір у палаці Адам-Хана стали Хушкийяр і Шатирин жити-поживати так сім'ю наживати.

Зараз ви читаєте казку Хушкийяр і Шатирин