Хан Сантемир і хан Тохтамиш були кунаки. Якщо один з ханів приїжджав у гості до іншого, хазяїн улаштовував багатий бенкет - яких тільки страв там не було! А потім вони відправлялися на полювання.
Одного разу хан Сантемир гостював у хана Тохтамиша. Захотів гість пополювати. А хіба міг хан Тохтамиш не порадувати свого гостя, не виконати його бажання! Осідлали коней, вивели собак, спорядився Тохтамиш, а гість його - Сантемир - завжди готовий був до полювання. Пустилися вони у шлях.
Найбільше любили хани соколине полювання. Та цього разу полювали вони із соколами, змагалися, чиї птахи краще. Соколи Тохтамиша здобули перемогу. Та розв'язав хан Сантемир за всяку ціну роздобути соколів знадвору Тохтамиша. Став він просити кунака, щоб той віддав йому трохи птахів, але Тохтамиш не погоджувався. Та продавати не праг - не потрібні йому були гроші. Був Тохтамиш багатий, комори його повні золота, срібла й дорогоцінних каменів, а на високогірних пасовищах паслися незліченні табуни скакунів кабардинської породи. Зрозумів Сантемир, що не роздобути йому соколів Тохтамиша. Та розв'язав він піти на хитрість.
А що можна було придумати, коли опікував соколів Тохта-Миша людей неприступна й жорстокий, як і його владика? "Але як би суворий і спритний він не був, будь-який хан повинен бути хитріше простого мисливця", - розв'язав хан Сантемир.
Довше звичайного залишився він гостювати у свого кунака, і нарешті вдалося
Йому довідатися слово, за допомогою якого можна було проникнути у приміщення, де ростили соколят.
Недарма у народі говорять: "Хто шукає, той знайде". Як тільки довідався хан Сантемир заповітне слово, відправився він туди, де під сім'ю замками росли ханські соколи. Коли стражник перепинив йому дорогу, хан Сантемир вимовив заповітне слово й додав, що він прийшов за своїми соколятами. Повірив стражник, що сам Тохтамиш надіслав свого друга, і віддав Сантемиру двох соколят. А той навіть не попрощався з хазяїном, не подякував Тохтамиша за частування, а скоріше відправився додому.
На інший день Тохтамиш, гуляючи по садові, став похвалятися своїми соколами, розповів своїм наближеним про останнє полювання й закінчив, сміючись:
-Воллаги, мій гість - хан був так засмучений тим, що мій белохвостий сокіл переміг його соколів, що навіть виїхав, не попрощавшись.
У відповідь на це один з наближених несміливо помітив:
-Мій пан, навіщо ти дав йому соколят, хіба ти прагнеш, щоб він переміг тебе наступного разу?
Коли почув це Тохтамиш, не повірив своїм вухам. Не відразу зрозумів він, що хан Сантемир відвіз двох його соколят, а коли зрозумів, розлютувався. У гніві довго не міг сказати ні слова, а потім раптом як затупотить ногами, як закричить:
-Скажи, що ти помилився, нещасний!
Але той знову розповів, як хан Сантемир одержав соколят.
Відразу призвав Тохтамиш своїх вірних слуг і наказав стратити стражника, який вартував соколів, аул хана Сан-Темира спалити, а його самого побрати у полон.
Люди Тохтамиша спалили аул Сантемира, а йому вдалося бігти й урятуватися. Одна жінка у той час очікувала дитини й поїхала у інший аул погостювати до свого батька. Там у неї й народився чудесний хлопчик.
Почули жителі аулу, що хан Тохтамищ віддав наказ - убивати всіх хлопчиків, що народяться у цьому аулі, і стали ховати дітей. А жінка розв'язала віддати дитину на виховання старому, у якого був один-єдиний син, та й той Дурень. Старий зрадів й назвав чудесного хлопчика Едидж.
Пройшло багато часу. Едидж підростав, а старий усе приховував його від людей - ніколи не випускав з підземелля, де він ріс. Але слух про те, що у старого росте незвичайний хлопчик, дійшов до Тохтамиша. Хіба міг після цього хан жити спокійно! Відправив він загін своїх воїнів, наказав їм розшукати Едиджа й убити його.
Стали слуги Тохтамиша нишпорити по всьому аулу.
Одного разу спішилися вони у дворі аталика Едиджа. Відразу зміркував старий: раз прийшли у його будинок слуги хана, вірно, напав хан на слід Едиджа. Виходить, нема рації приховувати юнака. Він і виду не подав, що розгубився: вивів свого дурного сина. Обрадувалися війни - більшу обіцяв Тохтамиш нагороду, схопили хлопчиська, вивезли за аул і вбили.
А Едидж залишився живий.
Не щодня, а щогодини ріс Едидж і скоро став гарним, струнким джигітом, безстрашним і добрим. Міцно любив його старий, але усе горював - не міг забути рідного сина, якого він погубив, щоб урятувати Едиджа. Та коли Едидж став теперішнім воїном, розповів йому аталик, як хан Тохтамиш убив його батька й мати, як розшукував він Едиджа і як замість нього був убитий його дурний
Син. Тепер, сказав старий, настала настав час покарати Тохтамиша за його жорстокість.
-Але, - додав ще старий, - Тохтамиш - найдужчий і злий із усіх ханів. Нелегко буде перемогти його, і, якщо він хоча б запідозрить тебе, відразу велить стратити! Проникнути до Тохтамишу неможливо. Але існує звичай - відправляти від одного хана до іншого у гості вершників. Зараз підійшла черга нашого хана, і ти поїдеш старшим серед них.
Відправляючи своїх воїнів, хан Сантемир сказав Едиджу:
- По дорозі тобі перепинить шлях чудовисько із сім'ю головами. Урятуватися від нього може тільки хоробрий. Чудовисько не торкне тебе, і, коли ти приїдеш до Тохтамишу, тебе запитають, як це тобі вдалося урятуватися від семиголового дракона? А ти відповідай: "Я не бачив того, про що ви говорите. Я бачив страховиська із сьома хвостами й однією головою. Я відрубав сім хвостів, залишив одну голову й приїхав до вас". Про що б не запитали тебе, відповідай навпаки. Вони подумають, що ти вбив мене й приїхав служити ханові Тохтамишу, і приймуть тебе, як почесного гостя.
З'явився Едидж зі своїми супутниками до хана Тохтамишу - вони повинні були служити у нього цілу тиждень.
Чи Багато, чи мало пробув Едидж у хана - ніхто пе знає, але тільки щодня він зобов'язаний був заходити до хана за дорученням. Та щораз, коли Едидж входив до Тохтамишу, той піднімав на своєму троні, начебто вітав його. Дружина хана помітила, що хан віддає шану своєму слузі - у кабардинців покладено вставати, коли входить лише старша, шановна людина. А хіба був хто-небудь важливіше хана Тохтамиша! Не насмілилася дружина хана сказати йому про це, боялася його гніву, розв'язала вона схитрувати. Одного разу непомітно приколола шпабокою ханські одяги до трону, на якому він сидів. У цей час увійшов Едидж. Як завжди, хан праг устати, так не зміг піднятися із трону. Але він не показав виду, що забарився, і віддав Едиджу розпорядження. Той вийшов, а Тохтамиш обернувся до своєї дружини-гуаше й спокійно запитав:
-Що це значить?
-Прошу тебе, хан, скажи мені, хто цей юнак? - відповіла та питанням на запитання.
-А чому ти запитуєш, гуаша, хто цей юнак?
-Ти навіть не зауважуєш, хан, що вшановуєш йому почесті - встаєш тільки він з'явиться. Це - вірний знак, що юний джигіт погубить тебе.
Слова гуаші запали у душу Тохтамиш-Хана. Нічого не відповів він, а про себе подумав: "Я можу загинути лише від руки того, чий рід я знищив. Треба довідатися, не чи належить юнак до такого роду".
Хан наказав зібрати мудреців аулу. Думали вони думали й розв'язали: наварити побільше міцної махсими й улаштувати бенкет. Так і зробили. Тохтамиш-Хан призначив Едиджа виночерпием - коштує юнак у величезної діжки посередині двору й розливає мах-симу. А піддані Тохтамиша пабоно його розглядають, щоб довідатися, якого він роду. Так тривало довго, але ніхто не зміг відповістити на запитання хана. Отут один старий і говорить іншому:
-На березі ріки Куми живе самий мудрий у Кабарді старець. Йому вже сто десять років, він усе знає. Тільки він зможе сказати, з якого роду цей юнак.
Чи Довго поширитися вести - дійшла розмова старих до Тохтамиш-Хана. Та велів хан терміново привезти мудреця. Довідався про розмову старих і Едидж і зрозумів, що задумав Тохтамиш. Едидж шепнув своїм вершникам:
-Тримаєте наших коней окремо від коней хана, і нехай вони будуть напоготові. А у коней хана подрежьте попруги.
Незабаром привезли у аул старого мудреця, і Тохтамиш разом з ним підійшов до Едиджу:
-Ну-но, Едидж, почастуй своєї міцної махсимой самого старшого у нашому краї!
Та бровою не повів Едидж, не показав виду, що догадався, навіщо привезли мудреця. Наповнив хмільний махсимой чашу й підніс її найстаршому. П'є мудрець махсиму, а сам пабоно вдивляється у Едиджа.
Осушив старий чашу до дна, вимовив заздоровницю на честь хана, а закінчив її так:
-Та там коштує, і тут коштує, особою він схожий на Балкия, а волоссям на Кутлина.
Та зрозумів хан, що Едидж - той, кого він шукав. Миттєво наказав хан своїм воїнам:
-Едидж - той, кого я шукаю стільки років, вистачайте його!
А мудрець, виконавши свій борг перед ханом, шепнув Едиджу, бажаючи врятувати прекрасного юнака:
-Обнажи меч, синок, підхопися на діжку й починай битися, не те пропадеш. У ту ж мить вихопила Едидж свій блискаючий меч, одним ударом убив
Тохтамиша й, розчищаючи собі дорогу, побіг до огорожі. Тільки перемахнув він через забір - побачив своїх воїнів. У ту ж мить підхопилася на коня Едидж, і поскакали вони щодуху.
Воїни Тохтамиш-Хана прагли кинутися у погоню, підхопилися на своїх коней, але підтяті попруги порвали, а вершники звалилися із сідел і
Нікуди не поїхали.
Повернувся Едидж разом зі своїми воїнами до Сантемир-Ханові. Не встигнули вони навіть спішитися, як довідалися, що на аул напали вороги й викрали дочку Сантемира. Хан викликав Едиджа й говорить:
-Вороги застигли нас зненацька. Наша охорона вбита, мене зв'язали, а мою дочку схопили й відвезли. Я тільки встигнув крикнути їй, що ти звільниш її.
Едидж пообіцяв ханові повернути дочка, і воїни, не розсідлуючи коней, знову відправилися у шлях.
Чи Довго скакали вони, чи коротко, а тільки побачили нарешті у дороги багаття, залишений ворогами, - у ньому ще жевріли вугілля. Навколо валялися залишки обіду, обгризені кістки.
У кабардинців був за старих часів звичай - ворожити по баранячій лопатці. Побере мудрець кістка, подивиться у неї на світло й побачить усе, що прагне довідатися.
Побрав Едидж баранячу лопатку, подивився й бачить: вороги зупинилися на привал і обідають. Та відразу побачив, що у ворога є свій мудрець, який уміє ворожити по лопатці. Виходить, вони вже знають, що скакає погоня. Як отут бути? Велів Едидж своїм воїнам вилити всю воду, що була у них сулуках. Вилили вони воду - утворювалася річка. Тоді Едидж наказав повернути сідла задом наперед, сісти на коней і зробити вигляд, начебто вони переправляються через річку. Так і зробили.
Подивився мудрець Тохтамиша у лопатку й побачив, що воїни Едиджа повернули назад.
-Давайте відпочинемо, погоня повернула назад, - сказав мудрець. Вони гарненько відпочили, не поспішаючи рушили у шлях. Повільно їхали вони по пустелі, і люди й коні страждали від нестерпної жари й спраги. А коли досяглися лісу, коні стали щипати зелену траву, а потім направилися на водопій.
Тим часом Едидж, обдуривши вороже військо, звернувся до своїх вершників:
- Я піду до наших ворогів і стану у них кухарем, а ви йдіть за мною на відстані. Після привалу я буду залишати під кущем шматок м'яса, - виходить, усе у порядку. Але якщо ви не знайдете м'яса, поспішаєте на допомогу. Під'їдьте зовсім близько й розлучаєте багаття - я буду знати, що ви поруч.
Та Едидж поскакав за воїнами Тохтамиша, наздогнав їх і попросив, щоб його побрали кухарем. Деякі не прагли ухвалювати його, але Едидж настояв, щоб його відвели до проводиря.
-Я міг би обробити з тими, хто затримав мене, - сказав він.- Але я воїн і підкоряюся порядку - ось і попросив відвести мене до тебе. Мені потрібно проїхати вперед, дозволь мені, адже вас ціле військо, а я один: хіба може ціле військо злякатися одного хлопчиська? Я - маленька людина й роблю тільки те, що мені наказане. Пропусти, а якщо ти у чомусь сумніваєшся, дай мені будь-яке випробування!
Проводиреві сподобався ставний юнак, його гарні манери й мудрі слова. Та хоча мудрець Тохтамиша шепнув йому: "Здається мені, начебто саме цього молодця бачив я, коли він переправлявся через річку, мій пан!" -проводир немов не чув і продовжувала розмова з Едиджем:
-Та я, славний юнак, теж роблю тільки те, що мені накажуть. Але я не прагну, щоб ти приїхав у наше ханство раніше мене. Краще, якби ти зараз повернувся назад і приїхав до нас через тиждень!
Ні слова не заперечив Едидж - тільки сабоно задумався. Знову звернувся до нього проводир війська:
- Що, славний юнак, не подобається тобі мій розв'язок?
- Не подобається, - відповів Едидж.
-Що ж робити, прийде побрати тебе із собою. чи Згодний ти бути у нас кухарем?
-Що ж якщо немає нічого іншого, прийде бути кухарем! Та став Едидж кухарем у ворожому війську. Швидко подружився він з воїнами й увійшов у довіру до проводиря. Після кожного
Привалу він, як і обіцяв, залишав під кущем шматок м'яса.
Минули вони пустелю, досяглися зеленого лісу. Відпустили коней пастися, а самі розташувалися на відпочинок. Прийшов час гнати коней на водопій, а річка далеко у'ється вузькою стрічкою. Стали сперечатися: одні говорили, що кожний повинен напоїти свого коня, а інші, щоб кілька людей погнали на водопій усіх коней.
Довго сперечалися вони й зрештою розв'язали, що половина вершників пожене коней на водопій, а потім прижене їх навпростець до великої дороги. Туди ж прийдуть і інші. З тим і розійшлися. А Едидж не поспішає, начебто забирає після обіду, а потім потихеньку направляється до великої дороги.
Незабаром вершники Едиджа прийшли на стоянку й не знайшли під кущем шматка м'яса. Зрозуміли вони, що треба поспішати, і поскакали. Наблизившись до ворожого війська, згорнули з дороги й розвели багаття. А Едидж розвів своє багаття. Наздогнали воїни Едиджа свого проводиря й першою справою прикінчили тих кухарів, що були з ним.
Потім поскакали далі, наздогнали піших вершників Тохтамиша й поборолися з ними. А Едидж виніс із куреня дочка Саи-Темира, посадив на свого коня й помчався, як вітер. Воїни його поскакали до водопою, зачарували всіх ворогів і повернули додому.
Важко було вершникам Едиджа, сабоно утомилися вони. Пішов серед них ремство: доки можна скакати невтомно? Перестали вони коритися Едиджу.
Настала ніч, і військо під'їхало до широкої ріки - потрібно переправитися через неї, а там уже й до будинку рукою подати. Але зовсім відбилися воїни від рук, не слухають Едиджа, год він умаялся, так що робити?
Зупинилися на березі ріки, і велів Едидж кожному побрати стільки каменів, скільки можна донести. Але змучені й незадоволені воїни не виконали наказу: мало хто набрав багато каменів; деякі побрали по нескольку штук, а інші навіть але нагнулися, не підняли ні камінчика! А коли перейшли ріку, воїни, украй знесилені, кинули й те, що несли.
Та ось нарешті повернулися вони у свій аул і розійшлися по будинках. А коли відпочили й подивилися, що за камені привезли, виявилося чисте золото!
Сварили вони себе за те, що ослухалися мудрої ради
Едиджа, так адже близький лікоть, а не дістанеш - треба було вчасно робити, що сказане.
А Едидж направився прямо до Сантемир-Ханові. Зрадів хан, що його дочка жива й здорова, і віддав її юнакові у дружин. Улаштував він пишне весілля - бенкет на увесь світ. Та зажив Едидж зі своєю красунею дружиною мирно й щасливо.