Жили-Минулого на світі два хани. Хоча знатністю вони були рівні, але один був багатий, а іншої - зовсім зубожів, тільки що називався ханом.
Багатий хан мав дочку - писану красуню, а бідний - єдиного сина. Ось і став син бідного хана просити батька:
- Пішли, батько, сватів до багатого хана, прагну одружитися на його дочці. Батько відповів:
- Не віддасть він за тебе свою дочку - адже він багатий, а ми бідні.
Але син усе наполягав. Та пішов бідний хан до багатого. Той прийняв гостя з радістю:
- Ласкаво просимо, будь гостем! Які справи привели тебе до мене - давненько ти не захаживал!
Бідний хан сказав:
- По всій Кабарді йде слава про твоє багатство. Так адже недарма
Говорять: усякий багатій може зубожіти. Поки що ніхто не зарікався від бідності. Тому не дивися, що я бідний, віддай за мого сина свою дочку. Багатий хан відповів ось що:
-Я завжди радий поріднитися з тобою, але у мене є брати й сини. Я повинен порадитися з ними й тоді дати відповідь.
Вернувся бідний хан додому.
Багатий зібрав своїх братів і синів і сказав їм:
- Син бідного хана просить віддати за нього вашу сестру й племінницю. Усе у один голос закричали:
- Не потрібний нам обшарпанець, не віддамо за нього нашу кра-савицу! Хитрий хан сказав їм у відповідь: не варто похвалятися багатством, відомо адже, що альчик сьогодні твій, завтра чужий. Не будемо голосно говорити про те, що він бідний. Давайте зажадаємо від нього великий калим за нашу дочку -нехай приведе сто сірих коней із сідлами й до них сто похідних сумок, повних золота.
На інший день багатий хан велів покликати до себе бідного й повідомив його, що згодний віддати за його сина свою дочку, але за такий калим: сто сірих коней із сідлами й до них сто похідних сумок, повних золота. "А коли приведуть їх у ханську стайню, так поверх того сплатять за звичаєм викуп, який найдеться у хана, тоді я віддам свою дочку", - сказав він.
Як довідався син бідного хана, скільки повинен він заплатити за наречену, розв'язав піти хоч на край світла, а на калим заробити.
Була у нього старий кінь. Осідлав він її й відправився у далекий шлях.
Їде-Скакає, їде-скакає. Приїхав у широкий степ. У тому степу жив багатий ногайський хан.
Наблизився джигіт до його намету й говорить:
- Не чи потрібний тобі працівник - я всяка справу вмію добре робити!
- У мене саме бракує табунника, - відповідав хан.
Не став джигіт домовлятися ні про строк роботи, ні про плату й став пасти коней. Проробив він рік - жодного разу за цей час не відлучався від табуна. Хаи вже й забув про нового табунника, як раптом одного разу ранком прийшов той до його намету й говорить:
-Хан, строк моєї роботи минув. Сплати за працю, що, по-твоєму, випливає. Хан відповідає:
-Вибери з табуна, який ти пас, найкращого коня, який прийде тобі по серцю!
Поїхав джигіт у степ. Піймав він коня, який сподобався йому, і привів його.
А хан тим часом став думати: "Коли я сказав, що у мене немає табунника, цей хлопець зробив до мене, не призначивши певної плати, і цілий рік працював невтомно. Відтоді, як я розбагатів, я не зустрічав людину, яка працювала б, не виговоривши заздалегідь плати. Видне, більший нестаток змусив його піти у працівники! Та запитує хан табунника:
- Скажи, яка турбота привела тебе у наш степ? Розповів юнак, що шукає багатства, щоб заплатити калим за наречену.
- Тоді відведи назад у табун коня, якого ти вибрав, - говорить йому ногайський хан.- Побери із собою мою срібну - вуздечку. Відпустивши коня, стань неподалік від табуна. Трусни
Срібною вуздечкою, простягни її вперед. Той кінь, який сам вкладе голову у вуздечку, і буде тобі вірним іншому.
Побрав джигіт срібну вуздечку, підійшов до табуна й потряс нею. Жоден
Із красенів коней не обернувся на її дзенькіт. Підійшла до нього одна із самих худих коней - стара ворона кобила, усі ребра крізь шкіру видні, і вклала у вуздечку голову.
-Так ну тебе! - прогнав її юнак і знову став трясти вуздечкою. Тричі відганяв він паршиву шкапу, і тричі верталася вона до нього. Що було робити? Повів її юнак, до хана.
Хан і говорить:
-Ось і забирай її на щастя. Ти сказав, що шукаєш багатства, того я віддаю тобі саме цей коня. Я став багатим з її допомогою, а тепер віддаю її тобі. Веди! Добре доглядай за нею й помни: якби я дав тобі цілий табун, це було б те саме. Шкода мені розставатися з нею, так старий я, і немає у мене сил пестити коня, а у тебе, бачу я, буде їй добре.
Із цими словами відпустив хан юнака. Той привів коня у своє селище. Багаті невестини родичка стала знущатися з бідного нареченого:
-Чули? Повернувся наш новий родич, цілий рік мандрував. Напевно, добув уже сто сірих коней, - так бовтали вони.
Почув юнак образливі слова, сіл на зароблений коня й виїхав, а куди виїхав - ніхто не знав. "Ніколи не вернуся", - розв'язав про себе юнак.
Їде-Скакає, їде-скакає. Приїхав до глибокої лощини, що заросла очеретом. Направив шкапу уздовж очерету й зустрівся з маленьким вершником.
Стриножив той коня, зняв з нього сідло, поклав під голову, загорнувся у чорну бурку й заснув. Л молодий наречений спішився, стриножив свій коня й улігся поруч зі сплячим. Міцно спали вони всю ніч. Прокинувся на світанку маленький вершник, здивувався:
-Хто це приліг до мене? Кому життя набридло на цім світлі? Що привело сюди славного джигіта? Нехай він мені усе розповість. До цього не заподію йому
Ніякого зла. Агов, вставай! - закричав Коротиш. Стягнув він з юоноши бурку й говорить:
- Я розбудив тебе, щоб довідатися, чому тобі набридло жити
На світі. Поки доладно не відповіси, я розв'язав не заподіювати тобі ніякої шкоди. Розкажи мені всю правду!
- Я шукаю багатства, - відповідав юнак.- Для того щоб роздобути його - неодмінно воно мені потрібно, - я й розв'язав піддавати себе будь-яким небезпекам.
- Я допоможу тобі одержати те, що ти шукаєш. Заведи-но у очерети й свій і мій коня, - сказав Коротиш.
Що було робити синові бідного хана? Завів він обох коней у очерети. Тим часом маленький вершник розшукав у очеретах протоптану стежку й пішов по ній. Раптом бачить: їдуть по стежці сто верхівкових на сірих конях.
Усіх до одного винищив Коротиш, забрал сто сірих коней зі ста золотими сідлами, зі ста похідними сумками до них, повними золота. Потім вивів табун з очеретів.
- Агов-Агов, виходи! - крикнув він юнакові.
Той привів двох коней - свою й маленького вершника.
-Ти сказав, що тобі потрібно багатство. Побери цих коней на щастя, - сказав Коротиш і подарував юнакові сто сірих коней зі ста золотими сідлами, зі ста похідними сумками, повними золота.
На прощання він сказав юнакові ось що:
-У наступну п'ятницю ввечері приїдь сюди ж. Дивися не забудь, не те упустиш вірну удачу.
Вернувся наречений додому зі ста сірими кіньми. Ще коли був він у дорозі, той хан, який не праг віддавати йому своєї дочки даром, почув, що син бідного хана вертається з багатим видобутком. Обрадувалися
Брати й сини багатого хана, розв'язали, що юнак прижене свій видобуток прямо до них, і стали готовити йому пишну зустріч.
Однак не погнав юнак сто сірих коней до багатого хана, а привів їх додому.
Зібралася вся його родичка, і він роздав усіх коней тим, що зібралися, як покладалося за звичаєм. Не обійшов жодного, кому належало дати коня.
Непомітно настав призначений строк - п'ятниця, і поїхав наречений до того, хто подарував йому сто сірих коней.
Та цього разу Коротиш спав, загорнувшись у бурку, а поруч пасся його стриножений кінь. Юнак підійшов до сплячого й приліг поруч. Ледь стало світати, прокинувся Коротиш. Почув він шум.
- Вставай! - закричав він і розбудив юнака. Той устав.
- Скоріше заводі коней у очерети! - наказав Коротиш.
Тільки встигнув юнак відвести коней у очерети, як здалися сто верхівкових на сірих конях.
А маленький вершник уже сидить у засідці. Під'їхали вони ближче, Коротиш вискочив їм назустріч і звернув верхівкових у втечу.
-Агов, молодець, виводь скоріше коней! - закричав Коротиш.
Юнак вивів їх. Та знову Коротиш подарував юнакові сто сірих коней і сказав на прощання:
-Побери їх, вони принесуть тобі удачу. А у наступну п'ятницю приїдь знову. Дивися не проґав.
Погнав юнак табун до себе додому.
Знову чекав багатий хан, що віддасть йому наречений видобуток. Але знову сто сірих коней із золотими сідлами й похідними сумками, повними золота, привів юнак
До себе додому, а не до багатого хана, який не побажав віддати за нього свою дочку без викупу.
Зібралася родичка багатого хана, сталі думати-ворожити: "Тому він не жене видобуток до нас? Що у нього на серце проти нас? Праг побрати у дружин нашу красуню, ми погодилися, справа стала за викупом. Тепер у нього їсти чому заплатити, а він бариться".
Довго судили-виряджали й нарешті розв'язали так: "Хто ж віддасть даром таких коней? Якщо прагнеш, хан, поріднитися з ним, до себе його залучити, то стань на дорозі, коли настане строк, і дай зрозуміти нареченому, що ми охоче ухвалюємо його сватання, що для нас воно буде святом. Якщо він погодиться, попроси його підняти чашу..."Хан так і зробив. Юнак зупинився, випив піднесену чашу, але не встигнув ще повернути її хазяїнові, як захмелів. Сонне зілля було у тій чаші. Та ось з лементом: "Аллах подарував ханові зятя" - понесли юнака на руках і уклали у кімнаті, де сиділа дочка хана.
А чудесного коня юнака - його вірного альпа - слуги підвели до золотого стовпа й прив'язали там.
"Ось прокинеться наш зять, тоді сяде він на свого альпа", - говорила родичка.
Юнак виспался, отямився й бачить - сидить поруч із ним на тахті дочка хана.
- Як я сюди потрапив, як я тут опинився? - запитує він.
- Ти сам прийшов, - відповідає дівчина. - Я не запрошувала
Тебе й згоди на весілля не давала. Ти сам без заклику приїхав, як же інакше?
-Раз сам подарував, сам і піду, - сказав юнак, вискочив у двір, сіл на коня - тільки його й бачили. Знеславив наречену, дочку багатого хана. ! З тих
Пор ніколи його не бачили у тому аулі.
Та з тих пір, говорять, перестали у Кабарді вимагати викуй за наречену.