Розповідають люди, трапилося одного разу за старих часів, що повернувся якийсь князь із гостей і подъех-червоний до конов'язі, де чекали його слуги, щоб допомогти спішитися.
Та раптом - на тобі!-звідки не візьмися злетів перед самим носом князя на верхівку конов'язі півень і проспівав: - Ку-но-ре-ку!
Слуги колом метушаться, клопочуть: один вуздечку схопив, інший стремя підтримує, третій князівську ногу зі стремени виймає... А князь бариться з коня злазити... "Що б е; про значило? Як змів цей півень мені прямо у особу кукурікати?" - думає князь. Вихопив він через пояс пістолет і вбив зухвалого півня. Півень
Звалився на землю, крабоми захлопав і затих. Зстрибнув тоді князь із коня, сам іскри з очей метає, ногами тупотить.
- Скакуна мого до цієї конов'язі не прив'язуйте! Конов'язь і півня спаліть і попіл за аулом на березі річки розвийте по вітру! А потім усю землю навколо конов'язі на глибину двох ліктів викопайте й знадвору вивезіть! А потім гарбу дочиста вимийте й наберіть глини! А потім глину висипте у яму, поставте нову конов'язь і усе колом утрамбуйте ковзанкою! А як усе зробите,
Навколо покладете сині камені! Щоб духу цього поганого півня тут не залишилося!
Віддав князь такі дурні накази, повернувся й пішов у будинок. Слуги з ніг збилися, кинулися виконувати. Князь обідав, князь почивав, а вони трудилися. Усе зробили, навіть двір підмели.
Ось вийшов князь після сну на ґанок, глянув по сторонах і мовчачи назад пішов.
Стали слуги між собою перешіптуватися, невдоволення висловлювати.
- Покарай його аллах! Він з жиру біситься, а у нас спини тріскотять!-шепнув один.
- Півень - Те, бідолаха, чим винуватий? - шепнув іншої.- За своє "ку-но-ре-ку" життя втратився...
- Це ще не всі!- тихо сказав третій.- Бачили, яким звіром князь дивиться? Того й дивися бути лиху!
Ну, що на князівському дворі трапляється, про той люди відразу довідаються... Пішов слух про князівську дурість по вулицях і провулкам, по млинах так шеретівкам. Усюди, де люди зберуться, тільки про півня й говорять так над князем посміюються.
Через дня три, а може, і більше, велів
Князь осідлати коня й поїхав погуляти на берег річки, подивитися на ті місця, де півнячий порох розвіяли. Їде й раптом чує, запік хтось на березі, і далеко ця пісня над водою розноситься:
- Із князем жарту не здумай відіграти - Князь без промаху б'є півнів! Ку-но-ре-ку!
Тріпоти, півняча рать!
Не зібрати вам свого потруху! Ку-но-ре-ку!
Князь на стременах підвівся, хльоснув збираючи, оглянувся по сторонах: немає нікого! Усі камені на березі річки князь обшарив, а співака так-таки й не знайшов.
Уже стемніло, коли повернувся князь у аул.
Вибігли назустріч слуги, допомогли спішитися, а у князя полум'я пишет з очей, не тільки близьких - далеких обпалює.
Як глянула княгиня у особу чоловікові, відразу запитала:
- Що з тобою? Хто тебе розгнівав? Князь їй розповів без утайки, яку пісню на річці почув.
- Ось-ось!-розсердилася княгиня.- Скільки раз я тобі говорила - ти занадто розбалував наших слуг. Із чужого аулу співати ніхто не прийде. Це свій співав!
- Коли ж я їх балував?-виправдовувався князь.- Так вони одного погляду-мого бояться.
- Треба шукати!- сказала княгиня.- Нікуди цей горлопан від нас не подіється!
Та без того у князя серце палило, а княгиня ще масла підливала так усю ніч вогонь роздмухувала. Та всю ніч вони вдвох не спали, як ворони один одного носами клювали. На світанку почали перегукуватися по всьому аулу півні:
- Ку-но-ре-ку! Ку-но-ре-ку! Ку-но-ре-ку! Кинулися князь із княгинею до вікна.
Згадав князь застреленого півня, згадав єхидну пісеньку й зітхнув важко... Ну, день настав, викликав князь свого керуючого, розповів йому, як усе було, і говорить:
- Крізь землю цей співун провалитися не міг. Шукай! Шукай де прагнеш!
А керуючому одному адже не знайти. Розповів він усю цю історію своїм трьом помічникам. Ці троє-трьом приятелям розповіли. Що з одних вуст вийшло - у сто вух потрапило... Тричі обійшла весь аул пісня про півня, і весь аул над князем реготав.
Викликав князь управляющего й давай з нього воду вичавлювати.
- Базіка безсовісний!-репетував князь, - Ти ще пущі мене знеславив!
- Що користі кричати, - втрутилася княгиня.- Те, що сказане між двома, уже не таємниця. Думай краще, як справі допомогти.
- Ось як!-викликнув князь. - Зберемо схід і оголосимо - нехай видадуть цього співака. Хто його назве, я того озолочу. А не видадуть - я з ними розправлюся!.. Даю три дні строку, - наказав князь управителеві.
Три дні пройшло, але співака не знайшли. Розлютив князь. Над аулом немов грім гримить. Кого словом лайливим хльосне, кого батогом уперіщить, на кого конем наїде. У курячий череп готовий аул загнати, у тісний чувяк втиснути. Перетворив аул у роговий вовчок і знай підхльостує.
Пройшло ще три дні, а може, і більше, хто знає... Украй змучив князь людей, але Усе-таки не видають вони насмішника.
Та ось якось рано ранком вбіг у князівський двір веселий плечистий юнак у дірявій черкесці, підхопився на нову конов'язь і запік у усі горло, так так ясно кожне слово вимовляє, що на весь аул чутно:
- Із князем жарту не здумай відіграти - Князь без промаху б'є півнів! Ку-но-ре-ку!
Тріпоти, півняча рать!
Не зібрати вам свого потруху.
Ку-но-ре-ку!
Агов, князь, перестань народ терзати! Люди ж ні у чому не винуваті. Цю пісню про тебе я склав - Гирпи, син Дадамижа!-крикнув юнак. Зстрибнув з конов'язі й був такий.
Першої на голос Гирпи вибігла у двір княгиня.
- Тримаєте! Вистачайте! Не пускайте!- кричала вона слугам, але ті тільки робили вигляд, що ловлять юнака, а самі й не думали.
Побігла княгиня до князя.
- Тепер ми знаємо, кого треба шукати, - говорить вона.- Це син Дадамижа, а кличуть його всі Гирпи.
Стали вони згадувати й згадали нарешті Дадамижа. Був такий тесля у аулі. Коли будували князівський будинок, Дадамиж надірвався - важкі балки тягав - і помер... Та дружину Дадамижа княгиня згадала. Вона її одного разу хвору послала на горище, де висіло сушене м'ясо, а у тієї від слабості закружилася голова. Упала жінка з горища й. убилася на смерть. А ось що після Дадамижа сирота син залишився, про це князь і княгиня слихом не слихивали.
А Гирпи, виявляється, ріс собі, підростав круглим сиротою: ні кола ні двору у нього, де ніч застане - там і будинок. Люди його жалували. Хто
Шматок коржа дасть, хто кукурудзяними галушками нагодує, а хто просто приголубить. Так і виріс-молодець легінем! Коли ж виріс, дала притулок його у своїй саклі бідна бабуся вдова. Від неї Гирпи довідався, як загинули його батько з матір'ю, і дав клятву поквитатися із князем.
- Так!-сказав князь, почувши від княгині новина. - Тепер лиходій у нас у руках!
Покликав до себе керуючого й віддав наказ знайти Гирпи.
На всі горища піднімався керуючий. У усі підвали спускався. Ходив по аулу, начебто мережею покритий, увесь у павутині. Тільки Гирпи ніде не було!
Князь тим часом теж даром не сидів. Щодня велів сідлати скакуна - Гирпи за аулом шукав.
Ось їде якось князь берегом ріки й знову чує знайомий голос:
- Із князем жарту не здумай відіграти - Князь без промаху б'є півнів! Ку-но-ре-ку!
Тріпоти, півняча рать!
Не зібрати вам свого потруху.
Ку-но-ре-ку!
Це співав Гирпи, і стояв він відкрито на високому камені у входу у печеру. Князь вихопив пістолет, пришпорив коня й поскакав до нього. А Гирпи накинув на голову свою діряву черкеску, замахав рукавами так як гикнув:
- Го-Го-Го!
Князівський кінь злякався, закусила вудила й понесла... Скинула вона князя під обрив у річки й поскакала у аул. Побачив Гирпи, що князь без пам'яті, пістолет з нього зняв і пояс із кинджалом зняв - усе на себе надяг. Тепер Гирпи зі зброєю!
А кінь, уся у милі, прискакала на кня-. жеський двір без сідока. Княгиня зняла тривогу. Кинулися князя шукати. Знайшли, привезли у аул і стали звідусіль лікарів скликати.
Один лікар сказав, що у князя печінка відірвалася.
Іншої - що серце з місця зрушилося.
Обліпили князя пластирами й роз'їхалися по будинках.
Ранком князь отямився й велів покликати керуючого.
- Син Дадамижа, - сказав князь, - живе у печері у річки. Я його сам бачив. Схопи його й приведи до мене. Так поклади мені під подушку мій пістолет,
- А де він, твій пістолет? - запитала княгиня.- Тебе вчора привезли без пояса й без зброї.
Як почув князь про таку свою ганьбу, тільки й сказав:
- Це він, син Дадамижа!- і знову впав у безпам'ятство.
Ось ще три дні пройшло, а може, і менше, хто знає! Пробрався Гирпи вночі на князівську стайню, обрізав у улюбленого князівського скакуна хвіст і на конов'язі повісив.
Ранком прибігла до князя княгиня. Не терпілося їй новина повідомити:
- Уночі у твого коня хтось хвіст обрізав і на конов'язі повісив!
- Ой, горі мені! Умираю!-тільки й вимовив князь і знову впав у безпам'ятство.
Але Гирпи князеві спокою не давав. У ту ж ніч він підпалив князівський будинок. Зігнав керуючий людей пожежа гасити. А вони як гасили? А так: якщо вітер тихо дул, вони вогонь роздмухували, вітру допомагали. Згоріло дотла усе князівське
Багатство. Самого князя із княгинею ледве встигнули врятувати Отут не витримало у князя серце, розірвалося.
А що ж далі було?
А далі ось що. Керуючий - старий вовк - утік кудись. Княгиня, немов риба на піску, без нічого залишилася.
А Гирпи розділив табуни князя й отари його овець між усіма селянами аулу.
- Беріть, добрі люди!- сказав Гирпи.- Це ваша праця, ось він до вас і вертається.
Так розповідають старі про молодця Гирпи, синові Дадамижа.