Фатимат

Ще у ті часи, коли були на світі князі й дворяни, жив у одному аулі старий бідний з бідних - зі своєю маленькою дочкою Фатимат. Старий з ранку до ночі проливав піт на князівському полі, а дівчинка будинку господарювала: саклю у порядку тримала, шила, куховарила так стирала. Ось прийнялася якось маленька Фатимат обід для батька готовити, а солі у неї не оказа: лось. Усіх сусідів Фатимат обійшла й ні із чим повернулася. Так бідно люди жили, що ніхто щіпки солі їй позичити не смог. Та розв'язала маленька Фатимат збігати попросити солі у самої княгині. Як розв'язала, так і зробила. Насмілилася вона зайти у князівські Спокої. Княгиня сиділа у вогню й вишивала золотом шапочку. Глянула вона на маленьку Фатимат і запитала: - Ти як сюди потрапило, брудне дівчисько? Що тобі треба? Гірко стало па серце у маленької Фатимат, але Усе-таки вона сказала: - Не чи дасте ви нам у борг одну щіпку солі? Подивилася на неї княгиня скоса: - Бач, яка жвава! Ось велю наколоти тобі голкою мова. Ступай геть! Немає у нас для тебе солі! Міцно запам'ятала маленька Фатимат слова злої княгині. Уже й виросла, стала красунею дівчиною, а усе не могла забути образу й усе ламала голову: як би помститися? Побачила одного разу Фатимат, що князь зі своїм військом пішов у похід, і відправилася до княгині. - Князь послав мене до тебе, княгиня, - сказала Фатимат, причиняючись, що швидко бігла й задихалася.- Він згадав по дорозі, що не встигнув дати тобі один наказ. Князь велів до його повернення зварити бахсиму. Тільки, сказав він, щоб ніяких приправ не клали... Л княгиня горювала, що чоловік на війну виїхав, сиділа вся у сльозах, на Фатимат навіть не глянула, крикнула з досадою: - Самі знаємо, що класти, чого не класти. Убирайся з око моїх, так поживіше! У другий раз скривдила княгиня Фатимат, і дівчина міцно затаїла у серце нову образу. "Перегоди, горда, перегоди, зла! Час прийде - Бахсима - пиво. за усе відплачу!" - присуджувала вона про себе. Веліла княгиня служницям готовити бахсиму. Та вони її заквасили, і вони її скип'ятили, і вони її процідили... Тільки приправ ніяких не поклали. Князь повернувся з походу живий-здоровий, і княгиня з радощів подала багате частування. Поставили перед гістьми й глечики з бахсимой. Слово привіту сам князь сказав. Прийнялися гості бахсиму пити. Але ледь вони її пригубили, як усе поставили свої чаші на стіл. Ні кисла бахсима. ні солодка - ні смаку у ній, ні міцності не було. До того розгнівався князь, що праг княгиню вбити, так друзі удержали. - Хто ж це, розумна ти жінка, навчив тебе бахсиму без приправ варити?-запитав князь, грізно блискаючи очима.- Як змела ти знеславити мене перед гістьми?! - Помилуй, - закричала княгиня.- Обдурили мене.., У той день, як ти у похід пішов, прибігла до мене якась дівчина, сказала, ти велів зварити бахсиму без приправ. Краще б мені крізь землю провалитися, чим бачити, як ти гневаешься. Ось так відплатила Фатимат княгині за першу її образу: виставила перед людьми на посміховище. Ну, а що ж далі-те було? Наказав князь народ скликати. Та велів привезти на головну площу аулу великий-превеликий камінь. - Агов, ви всі! Слухайте!-сказав князь.- З тих пір, як я себе пам'ятаю, ніхто не посмів мене обдурити або образити. А тепер мої гості будуть розповідати всім, що мене й мою дружину виставила на посміховище якесь дівчисько! Хто вона - я не знаю. Але я заприсягся її покарати! Тепер вибирайте: або ви знайдете її й самі приведете до мене, або я змушу вас здерти шкіру із цього каменю, що привезли на площу. А не здерете - нарікайте на себе! Слово моє міцне! Знали люди, що князь жартувати не любить, і розійшлися по будинках у великому страху. Сумний, замислений повернувся до себе додому й батько Фатимат. - Що з тобою, дада? Ти чимсь стривожений?- запитала дівчина. Та старий розповів, як усе було. - Не засмучуйся, милий дада, лягай спокійно спати. Я подумаю, як бути, і завтра ранком тобі скажу, - заспокоїла його Фатимат. Хоч і не дуже повірив старий єврей донечці, так нема чого робити, послухався. Але всю ніч не зімкнув він око, і на серце у нього було тривожне. Ледве світло піднялося старий, а дочка вже на ногах. - Ось що, дада, - сказала вона.- Князеві всі як один говорите: "Дівчину не знайшли". А коли князь накаже вам здирати з каменю шкіру, ти, дада, скажеш так: "Хіба з незарізаної вівці шкіру здирають? Ти, князь, у нас самий мудрий, ти наш славний володар... Заріж камінь, а вуж ми його оббілуємо й шкіру у твоїх ніг розстелимо!" Подивувався старий розуму-розуму своєї дочки. Повеселів. Підкріпився чому бог послав і спокійно відправився на схід. Ось зібралися люди на схід, і князь грізно скрикнув: - Ну як? Знайшли дівчисько? Хто знайшов? Де? Говорите! А народ коштує. Голови потупили... Мовчать... Тоді виступив уперед батько Фатимат, поклонився князеві й сказав: - Ти, князь, тільки повели! Усе, що накажеш, виконаємо. Дівчину, щоправда, ми не знайшли. Але якщо ти велиш зняти шкіру з каменю - знімемо! Ти тільки сам його заріж, наш володар. Заріж! З незарізаної вівці шкіру адже не знімають... Так сказав старий, і народ відразу повеселів, усе підняли голів, засміялися, а князь із досади десять раз ногою про землю тупнув. Що міг він тепер зробити?! Наступного дня, тільки стало світати, послав князь слугу за батьком Фатимат. Затремтів старий від п'ят до верхівки, а йти треба: горі тому, хто князя не послухається... Побачила Фатимат, що батько зазасмучувався, стривожився. - Що з тобою, дада?-запитала вона.- Уж не чи хворий? - Ні, донечка. Князь мене до себе викликає. Начувайся! - Тільки-Те й усього? А ти не бійся, дада, іди змело! Послухай, чого він прагне. Пішов старий у князівський будинок. Сам іде, а самого ноги не несуть. Слуги про нього доклали, і велів князь привести старого до себе. Сидить надутий, начебто його бджола вкусила. - Як ти посмів мене перед усім сходом принизити?-запитує князь. - Ну, тепер бережися! Твоя душа - у моєму кулаку. Знайди мені цю дівчину, хоч з-під землі дістань! А не знайдеш-ось тобі стебло конопель. До ранку напряди з нього ниток і зроби мені башлик і рукавички. Не зробиш-голову зніму! Іде старий, піт із чола втирає. Ледве додому приплів. У руці конопельна стеблинка тримає, гірко плаче... Довідалася Фатимат, чого князь вимагає, і заспокоїла батька: - Не горюй, дада! Завтра ти підеш до князя й скажеш так: "Коноплі я вже вимочив і обдер. Ось тобі від неї деревина. Тепер ти із цієї конопельної деревини зроби мені прядку й ткацький верстат. Я напряду пряжі, сотку полотно й зроблю тобі башлик і рукавички!" Побадьорився старий і на наступний ранок побрала обдерта стеблинка конопель і з'явилася з ним до князя. - А!-сказав князь.- Прийшов? Де дівчина? Де рукавички? Де башлик? Коштуєш голіруч? Ну, тепер-те вже твоя голова у моїй владі. - Не гневайся князь, - поклонився старий.- Дівчину я не знайшов. А інший твій наказ я постараюся у точності виконати. Але я людей бідна, немає у мене у будинку ні прядки, ні ткацького верстата. Твої коноплі я вже обдер і розчесав. Ось і деревина від неї... Вели із цих шматочків зробити прядку й ткацький верстат.-Та старий простягнув князеві на долоні конопельну багаттю.- Як зробиш, я негайно пряжі напряду, полотно сотку... Будуть у тебе й башлик і рукавички! Особа у князя запалало як вогонь, а потім застигло як лід. Не найшовся князь, що відповісти старому, і прогнав його ладь. Пішов старий радехонек: ніяк живий залишився! Додому прийшов втомлений, але щасливий і розповів Фатимат, як спантеличив князя. А князь усю ніч не спав, ворочався й увесь день ходив, як чорна хмара. Не милі йому стали ні його військо, ні його арабські скакуни, ні усе багатство. Саме життя не миле стала. Та ось послав він знову слугу до старого. Разом з гінцем з'явився старий перед грізні князівські очі. - Ти, старий шахрай, усі ці хитрості не сам придумав. Звідки у тебе такий розум? Іди додому й тому, хто тебе підучив, передай мій наказ. Нехай він до мене прийде й не прийде. Нехай буде й одягнений і роздягнений. Нехай буде пішки й верхи. Та нехай принесе мені порожня скриня з подарунком усередині. Раз-Два, повертайся! Не виконаєш - голову зніму! Бідний старий зовсім упав духом. Ледве додому добрався. Розповів дочці, як його князь зустрів. - Дрібниці, дада! - утішила його Фатимат.- Лягай-но відпочивай, а я що-небудь придумаю... Піймала Фатимат воробишка. Потім словила двох зайців. Зайців на повідця прив'язала, горобця у скриньку посадила. Сама села верхи на старого козла - верхи їде, ногами по землі йде. Закуталася у прозору шаль і так відправилася до князя. Ось під'їхала вона до князівських воріт і, у двір не заходячи, зупинила свого козла. Слуги побачили її, побігли скоріше до князя. - Що робити? - запитують.- Там якась дівчина у наших воріт - не те одягнена, не те роздягнена, верхи на козлу, а під пахвою скринька тримає. Затрясся князь від злості. - Це, напевно, те саме зухвале дівчисько! Бачити не бажаю! Спустите на неї собак! Побігли слуги що є духу, спустили на Фатимат усю князівську зграю. Тільки один, самий злющий собаку на ланцюзі залишили. Кинулися собаки на Фатимат. А вона відв'язала одного зайця. Заєць навтьоки - собаки навздогін. Фатимат ударила козла й змело у'їхала у двір. Розсердився князь, замахав кулаками. - Спускайте останнього пса!-закричав він з вікна.- Жваво! Спустили слуги з ланцюга останню, злющу-презлющий собаку. Кинулася вона на Фатимат. А Фатимат ні крапельки не злякалася. Відпустила другого зайця. Заєць стрекача задав - пес за ним слідом. А Фатимат зстрибнула з козла, підійшла до вікна й говорить князеві: - Я зробила всі, як ти велів. Прийшла й не прийшла, одягнена й не одягнена, не пішки й не верхи. А ось тобі й порожня скриня з подарунком.- Та, сказавши так, вона відкрила кришку й простягнула князеві скринька. Горобець випурхнув і полетів. Залишився у руках у князя скринька порожньої... Довго мовчав князь, а потім і говорить: - Твоя побрала! Проси, що прагнеш! Усе для тебе зроблю! - Нічого мені не треба, - відповідає Фатимат.- Дозволь мені тільки у вас у будинку зварити бахсиму так, як я варю, почастувати тебе із твоїми гістьми. Кликнув князь княгиню. Княгиня кликнула служниць. - У всьому слухайте цю дівчину, робіть, що накаже, - розпорядився князь.- Відкривайте перед нею всі наші комори. Скривилася княгиня, пожовкла з досади, але робити нема чого... Та заквасила Фатимат бахсиму, і дала їй постояти, поки вона бродила, і потім сама вона її скип'ятила, і сама процідила, і сама всі приправи поклала.., А потім прийшла до князя й сказала: - Склич, князь, своїх гостей! По закликові князя з'їхалися його друзі із близьких і далеких місць. Сіли за столи бахсиму пити. Та така була ця бахсима смачна, така приємна! Пили так знай похвалювали... А княгиня сиділа мовчачи й від сорому горіла, тому що усе побачили, що Фатимат велика майстриня, бахсиму краще варить, чому сама княгиня. Так покарала бідна дівчина горду княгиню - двічі, її перед людьми на посміховище виставила.