А. Ліндгрен. “Пеппі Довгапанчоха”

УСІ УРОКИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 5 КЛАС

ІІ семестр

ІЗ ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХ-ХХІ СТОЛІТТЯ

(4 години)

УРОК № 61

Тема. А. Ліндгрен. “Пеппі Довгапанчоха”

Мета: ознайомити з життям і творчістю письменниці, зацікавити учнів, спонукати до читання; розвивати навички виразного читання, уміння аналізувати художній твір, висловлювати власні судження про героїв та художні якості книжки; виховувати любов до книги, прагнення до самопізнання та самовдосконалення.

Обладнання: портрет письменниці, різні видання її творів, ілюстрації до них.

Теорія літератури: роди, жанри, повісь, герой літературного твору.

ХІД УРОКУ

I. Аналіз робіт з розвитку зв’язного мовлення (відгуку про книгу)

II. Оголошення теми й мети уроку

III. Мотивація навчальної діяльності

– Кожна книжка має свою історію, часом дивну й несподівану. Наприклад, ім’я персонажа Пеппі Довгапанчоха придумала маленька дівчинка, коли хворіла й просила маму розповісти їй якусь цікаву історію. Слово ніби само зірвалося у неї з уст і пустило у світ чудову, трохи смішну героїню з її історіями та пригодами. Життя письменників також нерідко схоже на захоплюючі повісті та романи. До речі, такі твори – про письменників та інших знаменитих людей – дійсно є, і їх досить багато. Наприклад, це російська серія “ЖЗЛ”. Отже, сьогодні йтиметься про Астрід Ліндгрен

– “літературну маму” Малюка і Карлсона, який живе на даху, Пеппі Довгапанчохи та інших цікавих персонажів.

IV. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Слово вчителя

– Відомий російський письменник Корній Чуковський говорив: “Мета казкарів – виховувати в людині людяність – цю чудову здатність перейматися чужим нещастям, радіти радощами іншого, переживати чиюсь долю, як свою…” Ці слова дуже підходять до характеристики Астрід Анни Емілії Ліндгрен, яка народилася 1907 року у шведській провінції у родині звичайних селян-хліборобів. Вона була звичайною дівчинкою. Але надзвичайна вигадливість та дивовижні фантазії зробили її улюбленицею однолітків та всієї дітвори.

Після закінчення школи Астрід виїхала до столиці Швеції Стокгольма, стала працювати секретарем книжкового видавництва. Тоді ж почала складати різні історії, поєднуючи казку з дійсністю.

А далі було все звичайно. Вийшла заміж, народила сина й дочку, які стали її найвірнішими друзями. Спостерігаючи, як ростуть діти, майбутня письменниця зрозуміла, що все розпочинається з дитинства, саме в цей час закладаються риси характеру людини, формується її вдача. Тому так важливо спрямувати їх, підтримати краще в дітях – добрим словом, гарною книгою, дружньою порадою.

Одного разу дочка Ліндгрен захворіла. їй було сумно одній удома, адже мама завжди дуже заклопотана. І вона придумала собі друга – товстенького симпатичного чоловічка, який уміє літати й ховається за картинами, коли хтось заходить. Астрід Ліндгрен почала писати книгу про Карлсона, який був спочатку слухняним, вихованим, чемним, а потім вдався до таких витівок!.. Разом із донькою письменниця вигадала й Пеппі Довгапанчоху, а коли зламала ногу під час ожеледиці та змушена була лежати в ліжку, записала історію кумедної дівчинки. 1945 року книга вийшла в світ і стала улюбленою в багатьох поколінь дітвори. Вона часто перевидавалась, перекладалася іншими мовами, завойовувала призові місця на літературних конкурсах. Популярність Астрід Ліндгрен була такою великою, що ще за життя їй спорудили аж три пам’ятники!

Але найкращий пам’ятник письменниці – це її твори, любов читачів.

2. Виразне читання розділів книги Астрід Ліндгрен “Пеппі Довгапанчоха” за повним текстом, за додатком або в підручнику Є. Волощук С. 239-259 (див. додаток)

Астрід Ліндгрен

3. Словникова робота за запитаннями учнів

4. Обмін враженнями про прочитане, евристична бесіда

– Хто така Пеппі й чому вона мешкає сама?

– Що було дивним у дівчинки й чому?

– Чому Пеппі постійно щось вигадує, фантазує, обманює, говорить нісенітниці і як вона ставиться до вигадок інших людей?

– Чому завжди намагається привернути до себе увагу?

– Чи подобається тобі Пеппі і чим саме?

V. Закріплення знань, умінь та навичок

Асоціативний вибірковий диктант

Виберіть ті слова, які асоціюються у вас із образом Пеппі: буря, дивна, освічена, спокійна, самотня, фантазерка, серйозна, вигадниця, фокусниця, артистка, чемна, вразлива, тайфун, “догори ногами”, “шкереберть”, сонечко, веснянка, веселинка, незвичайна, надзвичайна, забіяка, жадібна, пихата.

VI. Домашнє завдання

Уміти переказувати зміст прочитаного, характеризувати героїв; зробити ілюстрації (можна одягти так свою ляльку).

VII. Підсумок уроку

Інтерактивна вправа “Мікрофон”

Продовжте речення.

– Я радий (рада), що…

– Найбільше мені запам’яталося…

– Пеппі – це…

Додаток

ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА

(Уривки)

ПЕППІ ОСЕЛЯЄТЬСЯ У ВІЛЛІ “ХОВАНКА”

На околиці малесенького містечка є старий, занедбаний садок, у садку стоїть старий будиночок, а в ньому мешкає Пеппі Довга – панчоха. їй дев’ять років, і мешкає вона там сама-самісінька. Нема в неї ні мами, ні тата. І добре, що нема, бо ніхто їй не загадує йти спати саме тоді, коли вона найдужче розгуляється, і ніхто не силує пити риб’ячий жир, коли хочеться з’їсти цукерок.

Колись у Пеппі був тато, і вона його страх як любила, і мама, звичайно, теж була, але так давно, що Пеппі не пам’ятає її. Мама померла ще тоді, як Пеппі була маленька, лежала в колисці й так верещала, що ніхто не міг витримати того вереску. Пеппі гадає, що її мама тепер на небі й дивиться на свою доню крізь дірочку. Тому вона часто махає мамі рукою і каже:

– Не бійтеся! Я не пропаду!

Тата свого Пеппі ще не забула. Він був капітаном і плавав по широкому морі. Пеппі також плавала з ним, аж поки одного разу під час бурі велика хвиля забрала його з палуби, і він зник. Але Пеппі була впевнена, що колись він повернеться. Вона не вірила, що тато втонув. Вона вважала, що він поплив на острів, де живе повно негрів, став їхнім королем і тепер ходить собі серед них із золотою короною на голові.

– Моя мама – ангел, а мій тато – негритянський король! Не всі діти мають таких гарних батьків,- любила похвалитися Пеппі. А тільки-но мій тато збудує корабель, він припливе по мене, і я стану негритянською королівною. Гей-гоп, ото буде життя!

Тато купив цей будиночок у садку дуже давно. Він хотів оселитися тут із Пеппі, коли вже постаріється й не зможе більше плавати. Та сталося лихо, його забрала хвиля, і, щоб дочекатись, поки він повернеться, Пеппі подалася просто додому, до вілли “Хованка”. Так звався цей будиночок у садку. Він чекав на Пеппі – прибраний, умебльований. Одного теплого літнього вечора Пеппі попрощалася з матросами на татовому кораблі. Всі вони дуже любили її, і Пеппі також їх дуже любила.

– Бувайте, хлопці! – сказала Пеппі і всіх по черзі поцілувала в чоло. – Не бійтеся за мене. Я не пропаду.

З корабля вона взяла тільки мавпеня, що звалося паном Нільсоном – його Пеппі подарував тато, і велику торбу, повну золотих монет. Матроси стояли біля поруччя й дивилися вслід Пеппі, поки її було видно. А вона йшла, не озираючись, і несла під пахвою пана Нільсона, а в руці – торбу.

– Дивна дитина! – сказав один матрос, коли Пеппі зникла вдалині, і втер сльозу.

Він казав правду. Пеппі була дуже дивна дитина. А найдивніше те, що вона була напрочуд сильна. Така неймовірно сильна, що жоден поліцай на світі не подужав би її. Вона могла б підняти навіть коня, якби захотіла. І Пеппі таки підіймала коня. Вона мала власного коня – купила його за одну зі своїх золотих монет того самого дня, як прибула додому, до вілли “Хованка”. їй завжди хотілося мати коня. І ось тепер він оселився в неї на веранді. Та коли, бувало, Пеппі розташовувалась там випити після обіду кави, то, не довго думаючи, виносила коня в садок.

Поряд із віллою “Хованка” був інший садок та інший будинок. Там жили тато, мама і двоє гарненьких дітей – хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Томмі, а дівчинку – Аніка. Обоє вони були дуже чемні, гарно виховані й слухняні. Томмі ніколи не кусав нігтів і завжди робив те, що загадувала мама. Аніка не вередувала, коли їй чогось не давали, і завжди була мов лялька у своїх гарно випрасуваних ситцевих сукенках, яких ніколи не бруднила. Томмі й Аніка мирно гралися у своєму садку, але часто їм хотілося мати якихось товаришів, і тоді, коли Пеппі плавала з татом по морях, вони інколи вилазили на огорожу, що відділяла їхню садибу від вілли “Хованка”, й казали:

– Як погано, що в цьому будинку ніхто не живе. Хай би тут оселилася якась родина з дітьми!

Того лагідного надвечір’я, коли Пеппі вперше переступила поріг вілли “Хованка”, Томмі й Аніки не було вдома. Вони поїхали на тиждень до своєї бабусі, а тому й гадки не мали, що в сусідньому будинку хтось оселився. Навіть як вони вже повернулися додому й стояли біля своєї хвіртки, озираючи вулицю, то ще не знали, що тепер у них так близько з’явилася товаришка і їм буде з ким гратися. Вони стояли собі й міркували, який їм сьогодні випаде день: чи приємний, коли є чим розважитись, чи нудний, коли ніщо не спадає на думку, аж раптом відчинилася хвіртка з вілли “Хованка”, і з неї вийшла чудна дівчинка. Томмі й Аніка зроду такої не бачили. Це вийшла на ранкову прогулянку Пеппі Довгапанчоха.

Ось який вона мала вигляд: морквяного кольору волосся, цупко заплетене у дві кіски, що стирчали, мов палички, ніс картоплинкою, весь поцяткований ластовинням, великий рот із білими здоровими зубами. А вбрана вона була просто-таки химерно. Пеппі сама пошила собі сукенку. Сукенка мала бути блакитною, та блакитної матерії не вистачило, тому Пеппі у кількох місцях подоточувала червоні клапті. На довгі, худі ноги вона понатягала довгі панчохи – одну руду, другу чорну, а чорні черевики були рівно вдвічі довші за її ступні. Ці черевики тато купив дівчинці на виріст у Південній Америці, і ніяких інших черевиків вона не хотіла носити.

Та найдужче вразило Томмі й Аніку те, що на плечі в дівчинки сиділо мавпеня. Воно було одягнене в сині штанці, жовту курточку й білий солом’яний брилик.

Пеппі рушила вулицею, однією ногою ступаючи по тротуару, а другою – по риштаку. Томмі й Аніка не зводили з неї очей, поки її було видно. Незабаром Пеппі повернулася. Тепер вона вже йшла задки – не хотіла тратити сили обертатися зайвий раз. Дійшовши до хвіртки Томмі й Аніки, Пеппі стала. Діти мовчки дивилися одне на одне. Нарешті Томмі спитав:

– Чого ти йдеш задки?

– Чого я йду задки? – перепитала Пеппі. – Хіба ми живемо не у вільній державі? Хіба не можна ходити так, як кому хочеться? А крім того, я тобі скажу, що в Єгипті всі люди так ходять, і ні для кого це не дивина.

– А звідки ти знаєш? – спитав Томмі. – Ти ж не була в Єгипті.

– Я не була в Єгипті? Овва! Затям собі: я була скрізь, об’їздила цілий світ і бачила ще й не такі дивовижі! Цікаво, що б ти сказав, коли б я пройшла вулицею на руках, як ходять усі в Індії!

– Все це ти набрехала,- сказав Томмі.

Пеппі хвилину подумала.

– Так, набрехала,- сумно сказала вона.

– Брехати негарно,- зважилась нарешті розтулити рота й Аніка.

– Так, брехати дуже негарно,- погодилася Пеппі ще сумніше. – Але я часом забуваю про це, розумієш? Та й хіба можна вимагати від дівчинки, в якої мама ангел, а тато – негритянський король і яка сама ціле своє життя плавала по морях, щоб вона завжди казала правду? До того ж,- додала Пеппі, і її всіяне ластовинням личко засяяло,- запевняю вас, що в Конго нема жодної людини, яка б казала правду. Там тільки те й роблять, що брешуть. Від сьомої ранку і аж до заходу сонця. Тож як я, бува, ненароком збрешу, вибачте мені, бо я надто довго жила в Конго. Але ж ми однаково можемо приятелювати, га?

– Певне! – сказав Томмі й раптом відчув, що сьогодні їм не буде нудно.

– Чому б вам не поснідати в мене? – запитала Пеппі.

– О, а й справді,- зрадів Томмі,- чому б нам не поснідати в тебе? Ходімо!

– Авжеж,- мовила Аніка. – Ходімо, швиденько!

– Але спершу треба відрекомендувати вас панові Нільсону,- сказала Пеппі.

Мавпа зняла брилика й чемно вклонилася.

Діти поминули хвіртку, що ледве трималася на завісах, і пішли стежечкою, посипаною жорствою та обсадженою старими, замшілими деревами,- мабуть, по них добре було лазити,- до вілли “Хованка” й піднялися на веранду. Там стояв кінь і їв овес із супової миски.

– Отакої! Чого це кінь стоїть на веранді? – здивувався Томмі. Він досі знав, що коні стоять у стайні.

– Та бачиш,- заклопотано сказала Пеппі,- в кухні він тільки заважає, а у вітальні йому не подобається.

Томмі й Аніка поплескали коня по спині й зайшли до будинку. Там була і кухня, і вітальня, і спальня. Але, видно, Пеппі цього тижня забула, що в п’ятницю треба прибрати дім. Томмі й Аніка сторожко озиралися навколо: може, десь у кутку сидить негритянський король? Бо вони ще зроду не бачили негритянського короля. Проте ніде не видно було ні батька, ні матері Пеппі. І Аніка несміливо запитала:

– Ти тут живеш зовсім сама?

– Та де! – сказала Пеппі. – Пан Нільсон і кінь також живуть зі мною.

– А твої тато й мама хіба не живуть тут?

– Ні, більше ніхто не живе,- радісно сказала Пеппі.

– А хто ж тобі каже, коли ввечері йти спати і все інше? – запитала Аніка.

– Я сама,- відповіла Пеппі. – Спершу кажу лагідно, а коли не послухаю, кажу ще раз суворіше, а вже як і тоді не хочу слухатись, то даю собі ляпаса, розумієте?

Томмі й Аніка не дуже її зрозуміли, але подумали, що це мабуть, добрий спосіб. Тим часом вони зайшли до кухні, й Пеппі сказала:

Наколотим тіста-іста,

Спечемо млинця-линця

На сніданок-данок-анок.

Тоді взяла троє яєць і підкинула їх високо вгору. Одне впало Пеппі на голову, розбилося, і жовток залив їй очі. Але решту двоє вона таки спіймала в каструлю, де вони й потовклися.

– Я не раз чула, що жовток корисний для волосся,- мовила Пеппі, витираючись. – Ось побачите, як у мене почне рости волосся, аж тріщатиме. Щоб ви знали, в Бразилії ніхто не вийде на вулицю, поки не намастить жовтком волосся. Зате там немає лисих. Правда, був колись один дід, що їв яйця замість мастити ними голову. І він таки справді полисів. Коли він виходив на вулицю, там зчинявся такий переполох, що доводилося викликати поліцію.

Розповідаючи про це, Пеппі спритно вибрала пальцями шкаралупу з каструлі. Тоді взяла щітку, що висіла на цвяшку, й заходилася колотити тісто так завзято, що аж бризки полетіли навкруги. Врешті вона вилила те, що лишилося, на сковороду. Коли млинець підпікся з одного боку, Пеппі підкинула його до стелі, він перевернувся в повітрі й знов упав у сковороду. А як млинець зовсім спікся, Пеппі кинула його через усю кухню просто в тарілку, що стояла на столі.

– їжте! – гукнула вона. – Швидше їжте, поки млинець гарячий!

Томмі й Аніка взялися до млинця. Він їм дуже припав до смаку.

Після сніданку Пеппі запросила їх до вітальні. Там не було ніяких меблів, крім величезного комода з безліччю шухляд.

Пеппі повідчиняла шухляди й почала показувати Томмі й Аніці свої скарби. Там були яєчка рідкісних птахів, незвичайні мушлі й камінці, гарні різьблені коробочки, чудові срібні люстерка, разки перлин і багато інших речей, що їх Пеппі з батьком накупували, поки їздили по світі… Пеппі дала своїм новим друзям подарунки на згадку. Томмі одержав кинджал з руків’ям, оздобленим перламутром, а Аніка – різьблену коробочку. В коробочці був перстень із зеленим камінцем.

– Тепер ідіть уже додому,- сказала Пеппі. – Щоб завтра могли знов прийти. Бо як ви не підете звідси, то не зможете прийти сюди. А шкода, коли б ви не прийшли.

Томмі й Аніка погодилися з нею і рушили додому. Вони поминули коня, що з’їв уже весь свій овес, і вийшли на вулицю через хвіртку вілли “Хованка”. Пан Нільсон помахав їм услід бриликом.

ПЕППІ ВИШУКУЄ РЕЧІ І ВСТРЯЄ В БІЙКУ

Другого дня Аніка прокинулася дуже рано. Вона швидко зіскочила з ліжка й підійшла до брата.

– Вставай, Томмі! – сказала вона й поторсала його за руку. – Вставай і ходімо до тієї чудної дівчинки у великих черевиках!

Томмі відразу прочумався.

– Я вві сні знав, що сьогодні нам буде весело, хоч не міг пригадати чому,- сказав він, стягаючи з себе піжаму.

Потім обоє кинулись до ванної кімнати. Вони вмилися, швидко, як ніколи, почистили зуби, мерщій одяглись на годину раніше, ніж сподівалася їхня мати, з’їхали поруччям згори, сіли до столу і сказали, що хочуть якнайшвидше поснідати, випити свій шоколад.

– Що сталося? – спитала мати.- Куди ви так квапитесь?

– Ідемо до дівчинки, що оселилася в сусідньому будинку,- пояснив Томмі.

– І, може, будемо в неї цілий день,- додала Аніка.

Того ранку Пеппі саме пекла тістечка з пахучим корінням. Вона замісила цілу гору тіста й розкачувала його на підлозі.

– Бо ж бачиш,- пояснила вона своїй мавпочці,- на стільниці мало місця, а треба спекти щонайменше сотень п’ять тістечок.

Вона лежала на підлозі й качала тісто, аж гуло.

– Не ходи по тісті, пане Нільсоне, – сердито сказала Пеппі саме тоді, як у двері подзвонили.

Пеппі кинулась відчиняти. Вона була вся біла з голови до ніг, наче мірошник, і коли радісно трясла Томмі й Аніку за руки, над ними знялася хмара борошняної куряви.

– Як добре, що ви заглянули до мене,- мовила Пенні і обтрусила фартух, від якого знов знялася біла хмара.

Томмі й Аніка аж закашлялися від борошна.

– Що ти робиш? – запитав Томмі.

– Що я роблю? Коли скажу, що трушу сажу, такий хитрун, як ти, однаково мені не повірить. Сам бачиш – печу тістечка. Але скоро вже кінчаю. А ви тим часом посидьте на ящику з дровами.

Пеппі вміла швидко працювати, що є, те є! Томмі й Аніка сиділи на ящику з дровами й дивилися, як вона спритно ріже тісто, як кидає тістечка на дека, а дека – в піч. їм майже здавалося, що вони сидять у кіно.

– Все,- нарешті сказала Пеппі, кинувши в піч останнє деко, і захряснула дверцята.

– Що ми тепер робитимемо? – запитав Томмі.

– Що ви робитимете, не знаю,- відповіла Пеппі,- але я не можу ледарювати. Я пошуковець, а всі пошуковці не мають ані хвилини вільної.

– Хто ти? – перепитала Аніка.

– Пошуковець.

– А що це означає? – спитав Томмі.

– Пошуковець – це той, хто дає всьому лад і вишукує речі, які лежать не там, де слід,- відповіла Пеппі, змітаючи на купку борошно, що розсипалося по підлозі. – На світі скрізь валяється повно речей, і треба ж їх комусь вишукувати. От пошуковець і вишукує їх.

– Яких речей? – запитала Аніка.

– Та яких завгодно,- відповіла Пеппі. – Грудок золота, страусових пер, здохлих пацюків, гайок тощо.

Томмі й Аніка вирішили, що це цікава робота, й також захотіли стати пошуковцями, хоч Томмі признався, що він краще хотів би знайти грудку золота, а не якусь гайку.

– Побачимо, що нам трапиться,- мовила Пеппі. – Завжди можна щось знайти. Але поспішаймо, щоб інші пошуковці не визбирали всіх золотих грудок.

І троє пошуковців подалися в дорогу. Вони вирішили спершу пошукати навколо будинків, бо Пеппі сказала, що найкращі речі завжди трапляються поблизу людського житла, хоч і серед лісу часом можна знайти гаєчку.

– Буває й таке,- додала вона. – Я згадала, як колись шукала речі у джунглях Борнео. І серед нетрів, де не ступала людська нога, я, знаєте, що знайшла? Справжнісіньку дерев’яну ногу, зовсім нову. Я її потім віддала одному дідові, який не мав ноги, і він сказав, що такої і за гроші не купиш.

Томмі й Аніка поглядали на Пеппі, щоб навчитися, як має поводитися справжній пошуковець. А Пеппі бігала від одного краю вулиці до другого, заслоняла долонею очі від сонця і придивлялася до всього. Часом вона ставала навколішки, просовувала руку між штахетами й розчаровано казала:

– Дивно! Мені якраз здалося, наче я побачила грудку золота.

– А треба конче брати все, що знайдеш? – запитала Аніка.

– Так, усе, що лежить на землі,- відповіла Пеппі.

Неподалік від них, просто на траві перед своєю віллою, спав старий чоловік.

– Бачите, він лежить на землі,- зраділа Пеппі. – І ми його знайшли. Ану берімо!

Томмі й Аніка зовсім перелякалися.

– Ні, ні, Пеппі, не можна його брати! – сказав Томмі. – Та й що ми з ним зробимо?

– Що зробимо? Багато що можна зробити. Наприклад, тримати в клітці замість кролика й годувати кульбабою. Та як ви не хочете, то про мене. Хоч шкода буде, коли його спопаде якийсь інший пошуковець.

Вони пішли далі. Раптом Пеппі крикнула на весь голос:

– Ну, такої знахідки в мене ще ніколи не було! – і вона витягла з трави іржаву бляшанку. – Оце здобич! Дивовижна здобич! Бляшанки не часто трапляються.

Томмі недовірливо спитав:

– А навіщо нам вона?

– Та на все! – відповіла Пеппі. – По-перше, в неї можна класти тістечка, і тоді вона буде чудовою Бляшанкою-з-Тістечками. По-друге, можна не класти тістечок, і тоді вона буде Бляшанкою-без-Тістечок. Це, звичайно, трохи гірше, але можна й так.

Пеппі оглянула бляшанку. Вона була справді дуже іржава і з діркою в дні.

– Мабуть, це буде Бляшанка-без-Тістечок,- задумливо повила Пеппі. – Але її можна натягти на голову й гратися в темну ніч.

Пеппі натягла бляшанку на голову й почала мандрувати в ній по кварталу, мов пожежна вежа з залізним верхом, аж поки перечепилася через дротину і впала долілиць на дорогу. Бляшанка заторохтіла, вдарившись об землю.

– Ось бачите,- мовила Пеппі, стягаючи бляшанку. – Якби не вона, я впала б обличчям на землю і дуже забилася б.

– Так, але якби ти не натягла на голову бляшанки, то не перечепилася б через дротину, і… – почала Аніка.

Та не встигла вона доказати, як Пеппі знов радісно скрикнула й переможно підняла з землі шпульку без ниток.

– Мабуть, у мене сьогодні щасливий день,- мовила вона. – Знайти таку чудесну шпулечку! Крізь неї можна видимати бульки з мила, а ще можна носити її на шнурочку замість намиста! Я зараз піду додому й негайно надіну її.

Тієї миті біля однієї вілли відчинилася хвіртка – і з неї вибіг хлопчик. Він, видно, був наляканий, і не диво, бо за ним слідом гналися п’ятеро хлопців. Вони відразу догнали малого, притиснули до штахет і гуртом почали штовхати й бити його. Хлопчик заплакав і звів руки, щоб затулити обличчя.

– Даймо йому, хлопці! – гукав найбільший із напасників. – Щоб і носа не потикав на нашу вулицю!

– О, це вони так молотять Вілле,- мовила Аніка. – От поганці!

– Це той капосний Бенгт. Він завжди б’ється,- сказав Томмі. – І які боягузи, п’ятеро проти одного!

Пеппі підійшла до Бенгта, ткнула його пальцем у спину й запитала:

– Стривайте-но, ви хочете зробити з малого Вілле котлету, що накинулися на нього всі п’ятеро?

Бенгт обернувся й побачив дівчинку, якої досі ніколи тут не зустрічав. Зухвалу незнайому дівчинку, що зважилася стати йому на заваді. Спершу він тільки вражено витріщився на неї, потім зневажливо скривився.

– Хлопці, чуєте, хлопці! – гукнув він. – Облиште Вілле й гляньте на це опудало. Такого ще світ не бачив!

Він ляснув себе по колінах і зареготав. Хлопці оточили Пеппі, всі, крім Вілле, що витер сльози й несміливо став біля Томмі.

– Ви коли бачили такі коси? Справжнісінька пожежа! А такі черевики? – не вгавав Бенгт. – Може, позичиш мені одного? Я хотів би трохи поплавати, а не маю човна!

Він схопив Пеппі за косу, але відразу відсмикнув руку й вигукнув:

– Ой, я попік собі пальці!

Усі п’ятеро хлопців загукали, підстрибуючи навколо Пеппі:

– Червона шапочка! Червона шапочка!

А Пеппі стояла посеред кола і приязно всміхалася. Бенгт сподівався, що вона розсердиться, або почне плакати, або хоч злякається. А як упевнився, що словами не дійме Пеппі, він штовхнув її.

– Бачу, ти не дуже ввічливий з дівчатами,- мовила Пеппі.

Вона підняла його вгору своїми дужими руками, понесла до берези, що росла неподалік, і перевісила через гілляку. Потім узяла другого хлопця й перевісила через іншу гілляку, третього посадила на стовпець хвіртки, четвертого перекинула через огорожу, і він гепнув на грядку з квітками, а останнього розбишаку вмостила в малесенький іграшковий візочок, що стояв на вулиці. Пеппі, Томмі, Аніка й Вілле мовчки дивилися на хлопців, що аж поніміли з подиву. Врешті Пеппі сказала:

– Ви боягузи. Нападаєте п’ятеро на одного! Це неподобство. Та ще й штовхаєте беззахисну дівчинку. Ганьба! Ходімо додому,- покликала вона Томмі й Аніку. Потім звернулась до Вілле: – Часом вони знов тебе зачеплять, скажи мені. – А Бенгтові, що й досі сидів на дереві і боявся ворухнутись, мовила: – Коли ти хочеш ще щось сказати про мої коси й мої черевики, то краще кажи тепер, поки я не пішла додому.

Але Бенгт не мав більше чого казати ні про черевики Пеппі, ні про її коси. Тому Пеппі взяла в одну руку знайдену бляшанку, а в другу шпульку від ниток і пішла додому разом з Томмі й Анікою. Вже в садку біля свого будинку Пеппі сказала:

– Так мені прикро, що я знайшла дві гарні речі, а ви вернулись без нічого. Вам треба ще трохи пошукати. Томмі, чому б тобі не зазирнути в дупло он того старого дерева? Для пошуковців нема кращих місць за такі дерева.

Томмі відповів, що однаково ні він, ні Аніка нічого не знайдуть, але, щоб не перечити Пеппі, засунув руку в дупло дерева.

– Ой! – вражено вигукнув він, витягаючи руку. Він тримав у жмені гарний-прегарний записник у шкіряній палітурці. В шкіряну петельку був засунутий маленький срібний олівчик.

– Дивно,- мовив Томмі.

– А бачиш! – сказала Пеппі. – Нема краще, як бути пошуковцем. Я не розумію, чого так мало людей вибирають собі цю роботу. Столярів, шевців, сажотрусів тощо є скільки завгодно, а от пошуковцем мало хто хоче бути. – Потім Пеппі обернулася до Аніки: – А чому б тобі не пошукати он під тим трухлявим пеньком? Під пеньками завжди щось знаходять.

Аніка засунула руку під пеньок і відразу витягла звідти коралове намисто. Вони з Томмі добру хвилину стояли, пороззявлявши роти, такі були вражені. І вирішили, що відтепер щодня будуть пошуковцями.

Пеппі перед тим до півночі гуляла в м’яча, і тепер їй захотілося спати.

– Мабуть, піду трохи подрімаю,- мовила вона. – Може, підтикаєте мені ковдру?

Вона сіла на край ліжка, роззулась, задумливо глянула на свої черевики і зневажливо сказала:

– Бенгтові, бач, закортіло поплавати в човні. Тьху! Іншим разом він у мене і поплаває, і повеслує!

– Скажи, Пеппі, а чого в тебе справді такі великі черевики? – шанобливо спитав Томмі.

– Щоб можна було ворушити пальцями,- відповіла Пеппі й лягла в ліжко.

Вона завжди клала ноги на подушку, а голову ховала під ковдру.

– Так сплять у Гватемалі,- пояснила вона. – Тільки так і треба спати, інакше й не варто. Так я можу ворушити пальцями вві сні. Ви засинаєте без колискової пісні? – спитала вона. Бо я мушу завжди співати собі колискову, а то мене сон не бере.

Томмі й Аніка почули під ковдрою якесь мурмотіння. То Пеппі співала собі колискову. Вони тихенько вийшли з кімнати, щоб не турбувати її. У дверях вони обернулися і востаннє глянули на ліжко. Але не побачили нічого, крім ніг Пеппі, що спочивали на подушці. Пальці на ногах ворушилися.

Томмі й Аніка подалися додому. Аніка міцно стискала в руці коралове намисто.

– А все-таки дивно, Томмі,- мовила вона. – Тобі не здається… не здається, що Пеппі сама поховала там ці речі?

– Хтозна,- відповів Томмі. – Від Пеппі всього можна сподіватися.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

А. Ліндгрен. “Пеппі Довгапанчоха”

Categories: Конспекти уроків

Links